Як золотої осені пора…

                * * *

Все далеко: надії і муки,

Гамір торжища, гуркіт коліс.

Снігопадом приглушено звуки,

Снігопадом засипано ліс.

Йду один серед білої казки.

Білі мухи в повітря знялись.

Де ті успіхи, де ті поразки,

Що мене хвилювали колись?

Все забуто: здобутки, і збитки,

І болючі падіння, і зліт.

Білий сніг укриває відбитки

І моїх недоречних чобіт.

               * * *

Ще так далеко до весни,

До перших квітів.

Мороз і вітер навісний

Панують в світі.

І скрізь, куди не гляну я,

Безсніжжя голе.

Де заблукала ти, моя

Мінлива доле?

З тобою боже борони

Розбити глека:

Ще так далеко до весни,

Ще так далеко!

               * * *

Погода тепла, березнева

Не часто в лютому бува.

Ще не прокинулись дерева,

Не витикається трава.

Та сипле день високочолий

На землю промені навскіс.

А ліс мовчить, сухий і голий,

Порожній, ще торішній ліс.

                   * * *

Дивне пожвавлення в нетрі заснулі

Квітень погожий приніс.

Запах черемхи і голос зозулі

Знову наповнили ліс.

Ніби й зарано зозулі й черемсі,

Це вже – з травневих ознак.

Поспіх не бажаний в жодному сенсі:

В світі щось явно не так.

                 * * *

Хоч праця, вперта і невпинна,

Творити здатна чудеса,

Краса природи швидкоплинна -

Неперевершена краса.

Що протиставлю їй, нікчема?

Що я прекрасніше знайду?

Стоїть, неначе наречена,

Рожева яблуня в саду...

                * * *

Тремтіли далі у безвітря.

І простір, що належав їм,

Маленький жайворон з повітря

Заповнив голосом своїм.

Той голос лився, як проміння,

Як хвиля лагідна, як шовк...

І світ скувало безгоміння,

Коли нарешті він замовк.

Я тої тиші не порушу,

У полі лежачи між трав.

Бог дав мені співучу душу,

Та тільки голосу не дав.

               * * *

Мала галявина у лісі,

Берези й сосни навкруги.

Тут серце віддається втісі

І забуває про борги.

На мить стривожать криком сойки

Благословенний острівець,

Де квітів білі парасольки

Гойдає злегка вітерець,

І знову тиша. Тільки муха

Бринить у ній, немов струна.

І кожен шерех чують вуха,

І кожну ноту цвіркуна.

               * * *

Довге, виснажливе літо:

Спека, посуха, журба.

Сонцем нещадним прогріта,

Вічність триває доба.

Справа, можливо, не в літі,

Що припекти поспіша:

Де той куточок у світі,

Щоб відпочила душа?

                    * * *

Нема куди подітися від спеки

У київській задушливій квартирі.

Лиш при відкритих вікнах уночі

Можливо трохи виспатись. А вдень

Хоч занавішуй вікна, хоч влаштовуй

Постійний протяг, – це вже не життя.

Повільно і розслаблено у мозку

Пливуть якісь безпомічні думки.

І почуття приреченості давить

На психіку, примушуючи марно

У котрий раз вислухувать прогнози,

Що видають синоптики в ефір:

«В найближчі три доби по Україні

Не станеться, на жаль, суттєвих змін

В характері погоди. Буде сухо

Й спекотно. Лиш на Заході дощі.

На решті території можливі

Окремі грози, невелика хмарність,

Температура тридцять – тридцять два.

На Півдні і на Сході – тридцять вісім».

Спекотний липень і спекотний серпень –

Пора відпусток. Хто б мене послав,

Скажімо, у відрядження на полюс?

                                                           * * *

Забувши прикрощі минулі,

В ярах сусідніх я блукав,

Де світяться пухнасті кулі

В промінні сонця поміж трав.

Як тут життя хвилини милі

І не потрібно інших зваб,

Коли на сонячному схилі

Пливе галактика кульбаб!

                       * * * 

Ще вчора шторм котив на берег хвилі,

А зараз море рівне, як рядно.

І тільки сплески лагідно-безсилі

Підтверджують, що дихає воно.

Човни на горизонті - темні риски -

Із моря вибирають ночі трал.

І блимає маяк Євпаторійський:

Два спалахи і довгий інтервал.

                * * *

Сиджу на березі і з гірки

Дивлюсь, як плавають мальки

І довгоногі водомірки

Снують по дзеркалу ріки.

Гудуть джмелі у конюшині,

Неначе струни басові,

І, склавши крильця, бабки сині

Відпочивають на траві.

О, скільки розкоші у літі

У дні спекотні і п`янкі!

Як добре знати, що на світі

Ще є оазиси такі!

                 * * *

Хоч ще калюжі на пероні,

Ранковий дощ у лісі вщух.

Мов срібні кульки, у долоні

Краплини назбирав лопух.

Темніють стовбури соснові,

Як стрій промоклих вартових.

Звисає хвоя у обнові

Прозорих крапель дощових.

Аж важко дихать від вологи,

Що наскрізь просякнула бір.

Але ступають легко ноги

І мокрий ліс милує зір.

                   * * *

Гарячий серпень втратив запал.

Пройшли дощі над сушшю нив.

Уже грибний, осінній запах

Сусідній ліс заполонив.

І на дротах, в тривозі щирій

Про пташенят, їх вміння й стан,

Збирають ластівки у вирій

Свій галасливий караван.

                        * * *

Останній літній день.

                        Вже відпустила спека.

Задумливо шумлять

                        підсохлі комиші.

Ледь рухає крильми,

                        кружляючи, лелека.       

Останній літній день.

                        І сумно на душі.

Бо треба знову йти

                        у натовп, у задуху

Щоденного життя,

                        де може здатись сном

І шепіт комишів,

                        і безтурботність руху

Лелечого крила

                        у небі над човном.

               * * *

Уже на осінь повернули

Розваги літньої пори

І прохолодою війнули

Північно-західні вітри.

Та все ж не віриться і досі,

І згодитись не хочеш ти,

Що дощова, похмура осінь

Не забариться надійти.

І серед сонячної днини

Щасливим поглядом зустрінь

Червоні грона горобини

І неба дивну голубінь.

                * * *

Крокує осінь діловито,

Жовтявить ліс уздовж доріг.

З гіркою посмішкою літо

Вже подалося за поріг.

Кудись на південь, як прочани,

Пташок полинула юрба.

І білі вранішні тумани

Під сонцем тануть, мов журба.

                  * * *

Навкруги якусь печаль розлито.

Світить сонце, тільки не пече.

Ненадовго повернулось літо,

Павутинням сіло на плече.

І у вересневій прохолоді

Знову зеленіє сіножать,

А на спорожнілому городі

Гарбузи, як підсвинки, лежать.

                      * * *

Сільський пейзаж. Вечірня пастораль.

І хоч в календарі пора осіння,

Та сонячно і тепло. Лиш у даль

Летить за вітром біле павутиння.

Щасливих днів надовго не плануй,

Моїм теплом негадано зігріта.

Люби допоки любиш. Не змарнуй

Коротку пору бабиного літа.

                * * *

Неначе змучені отари

Під час безкормиці й нужди,

Женуть вітри осінні хмари

Не знати звідки і куди.

Женуть, як пси. І щось собаче

У їх витті: такий же щем.

І час від часу небо плаче

Дрібним, безрадісним дощем.

За ким той плач? Либонь за літом,

Що ліс вбирало у шовки?

За щедрим сонцем, оксамитом

Пахучих трав уздовж ріки.

Та де те літо, де те сонце?

Вже їм не буде вороття.

Були вони, чи може, сон - це?

Хто знає?.. Осінь, дощ, життя...

                    * * *

Як золотої осені пора

Несе в собі передчуття розлуки,

Так і душа, ще зовсім не стара,

Вже прозріває неминучі муки:

Що прийде час розчарувань і сліз,

Коли не стане сили і бажання

Тягнути долю, як скрипучий віз,

Дорогами земного існування,

І цей шалений, цей прекрасний світ

До строку доведеться залишати.

Останнє листя облітає з віт...

Як жаль, що ліс розтринькав буйні шати!

                      * * *

Як швидко ліс розтринькав буйні шати!

У двері владно грюкає зима.

Запахло снігом. Марно поспішати:

У вирій нам дороги вже нема.

Гілки дерев чорніють, наче грати...

Надії, запал, сили - де вони?

А треба жити, жити і чекати,

Якщо не правди, то хоча б весни.

Не скаржусь, ні. Добро не обминуло.

Та небагато сам зробив добра.

І не помітив, що життя минуло,

Як золотої осені пора.

                 * * *

Лягли листочків жовті плями

На глицю, бляклу і суху.

Блукає доля манівцями,

Долає хащі на шляху.

Сумна, самотня, безпорадна.

В осінній день я й сам такий.

А ліс під ноги стелить рядна

І обіцяє супокій.

Вже не кохати до нестями.

Любов принишкла, ледь жива.

Блукає доля манівцями,

Неначе стежка лісова.

             * * *

Щедрого літа тепло,

Море і обриси суден…

Все, що було, – загуло,

Більше нічого не буде.

Все, що було, – відійшло:

Молодість, сила і врода.

Падають краплі на скло –

Плаче зі мною природа.

                * * *

Плаче небо, плачуть вікна.

Може й сам сльозу впущу?

Сумно, мокро, непривітно

Від осіннього дощу.

Все заляпано, залито

Невщухаючим дощем.

Осінь спогади про літо

Заяложує квачем.

                     * * *

Осінній ліс в чеканні холодів.

Осипалась під ноги жовта глиця.

Лиш зрідка сон, що всім заволодів,

Порушує далека залізниця.

Пташок не чути. Хрусне десь гілля

І знову тиша, сповнена чекання.

І раптом, невідомо звідкіля,

Таке потрібне серцю щебетання!

                     * * *

Склепіння неба згадує блакить

Безхмарного і сонячного літа,

А жовтий лист, кружляючи, летить

Під ноги сумовитого піїта.

Заводить вітер свій тужливий свист,

Ряди дерев для нього не завада.

Летить додолу тополиний лист –

Останній скарб гульвіси-листопада.

   Осіння  пісня

За вітром листя полетіло,

А ти услід не поривайсь.

Природа наче захмеліла,

Танцюючи осінній вальс.

            Приспів:

Жовте листя, жовте листя –

То розлуки передвістя,

То прощального бенкету

Золотава заметіль.

Жовте листя, жовте листя

Засипає передмістя,

Де звіряю по секрету

Я пісням солодкий біль.

Цей дивний танець не для сцени,

Чи він лиш мариться мені?

Горять і не згорають клени

У жовтолистому вогні.

             Приспів.

А я, печальний і тверезий,

Голублю дотиком руки

Сусальне золото берези

І тополині мідяки.

             Приспів:

Жовте листя, жовте листя –

То розлуки передвістя,

То прощального бенкету

Золотава заметіль.

Жовте листя, жовте листя

Засипає передмістя,

Де звіряю по секрету

Я пісням солодкий біль.   

                   * * *

Зимовий ліс дрімає. До весни

Замовкло тут життя різноголосе.

В кущах підліску заблукали сни,

Лиш вітер свище у верхівках сосен.

Незручно і обтяжливо для ніг

Іти заледенілими стежками

І оступатись в ніздрюватий сніг,

Усипаний сосновими голками.

То ковзати, то мало не повзти,

А особливо, як підошви лисі.

І все ж таки так хороше іти

Самому у засніженому лісі!

                        * * *

У тихий снігопад в засніженому лісі

Далеко від людей, від сварок і проклять,

Кварталом лісовим іду по бісектрисі.

Ні звука навкруги, лиш чоботи риплять.

М`який, пухнастий сніг заліплює обличчя

І, танучи, тече струмками по щоках.

Які нікчемні тут незгоди й протиріччя,

Що часом на ходу спливають у думках!

Спустошення душі, її старіння раннє

Усупереч часу не скерувать назад.

Та вірить хочеться, що бачу не востаннє

Цей ліс засніжений, цей тихий снігопад.

                * * *

Ну от, дочекався весни.

Не хочеться знати – котрої,

Бо час, наче відгук луни,

Літа мої юні потроїв.

А сонце яскраве за день

Останні сніги розтопило;

Працюючи без теревень,

Стомилось нарешті і сіло.

Замовкло дзюрчання води

І краплі не падають з даху.

Та зиму нічні холоди

Уже не врятують від краху.

За ліком яка б не була,

Вітаю тебе, моя весно!

Спасибі за те, що прийшла.