Писати вірші – легковажно…

                  * * *

Минає все. Щодня. Щомиті.

За щастям горе йде слідком.

Живу, як всі на цьому світі:

Серед людей одинаком.

Старий невдаха. В серці - грудень.

Терпи, не ремствуй і корись.

Того ніколи вже не буде,

Про що так мріялось колись.

Той сніг брудний, що ліг на скронях,

Не змиють в березні струмки.

І вірші, що несуть в долонях

Мої надії і думки,-

Душі моєї фотознімки,-

Приречені до забуття.

Нелегко жити без підтримки,

Без розуміння й співчуття.

Минає все. І я минаю.

Часу й життя не спиниш лет.

Та тільки я один і знаю,

Що я - поет.

                       * * *

На жаль, я не рибалка й не мисливець,

Щоб міг зійтись з братами по перу.

У п`ятдесят я все ще - початківець.

Напевне, початківцем і помру.

В країні, де можливостей так мало,

Де від безсилля кожен третій п`є,

Мені завжди відваги бракувало

Повірити в призначення своє.

Воно мене бентежило й манило,

А я цурався: думав, що - міраж.

Аж поки мозок висох, мов чорнило,

І сам, як кажуть, «вийшов у тираж».

Вже змін я не чекаю радикальних

В житті і долі. Звідки взятись їм?

Та мрію все ж на сторінках журнальних

Побачить вірші з підписом своїм.

                * * *

Чи доживу я до такого,

Щоб у громаді і в сім`ї

Не озирався ні на кого,

Рядки римуючи свої?

Щоб не вважали за неробу,

Який даремно гає час,

І не казали, що худобу,

Корів мовляв би, краще пас.

Щоб не соромився мелодій,

Які народжує душа,

І щоб не крився, наче злодій,

Бо з них не маю і гроша.

Щоб прикре слово глузування

Мені не кидали в лице.

Чи доживу я до визнання?

Не дуже віриться у це.

                     * * *

Нормальні люди не читають віршів:

Немає часу, заважає лінь.

Читають, від кохання захмелівши,

Або під час душевних потрясінь.

Такі зробив я висновки повчальні

Із роздумів тверезих і сумних.

А пишуть хто? Звичайно, - ненормальні!

Заняття це підходить лиш для них.

                  * * *

Навіщо та солодка мука -

Невпинний пошук рим і слів?

Щоб вкрила цвіль або пилюка

Забутий зошит? Щоб зотлів,

Ніким не читаний, подертий?

Ні, світ не скоро ще збагне,

Що справді втратив щось, упертий,

Не помічаючи мене.

Душі найкращі поривання,

У вірші втілені колись,

Немов листи «до запитання».

Жаль:  адресати не знайшлись.

                     * * *

Святим вогнем поезії зігрівши

Серця свої вразливі, знов і знов

Ми пишемо до одуріння вірші

У міру сил, таланта і умов

Про почуття, про долю, про Вітчизну...

Той - в кабінеті, той - залізши в льох.

А я пишу, прасуючи білизну

І посуд миючи із Музою удвох.

                   * * *

Щасливі власники талантів!

В одноманітності життя

Не вірте, що для дилетантів

Вже неможливі відкриття.

Не бійтесь методів порочних,

Зусиль даремних і нудних.

Немає істин остаточних,

Є лиш наближення до них.

                  * * *

Писати вірші - легковажно,

Що личить юності хіба.

А літні люди переважно

За кляті гроші гнуть горба.

Чому ж в мені заворушились,

В рядки шикуючись, думки,

Коли до пенсії лишились

Буквально лічені роки?

Чекати успіху і слави

Немає, в принципі, підстав:

Ще не запізно для забави,

Та пізно для серйозних справ!

                    * * *

Невизнаний писака, віршомаз,

Про славу не розвожу теревені я:

Не кожному дається, хоч би раз,

Відчути за плечима крила генія.

Найкращі ліки від зазнайства - сміх.

Розвінчує і знищує пародія.

А люди забувають геть усіх,

За винятками генія... і злодія.

                     * * *

Наслідування в творчості - спокуса,

Що губить початківців та невдах.

Хай копіює молодість безвуса,

Для зрілості ж наслідування - жах.

Нікого не наслідую у світі,

Хоч у майстрів повчитися - не гріх.

Нехай мені пробачать імениті:

Я не читав сучасників своїх,

Що на Парнасі всілися прожогом.

Одне у мене правило лишень:

Щоб не співати з голосу чужого,

Не прислухайся до чужих пісень!

                  * * * 

Якось прийшла мені охота

Перегорнути сторінки

Того забутого блокнота,

Де перші вписував рядки.                                      

Я став читати вірші ранні:

Кульгає ритм, відсутній стиль.

І у гіркому здивуванні

Неефективністю зусиль,

Можливо, дещо перебільшив,

Коли відзначив навмання:

«Прожити можна і без віршів,

А їсти хочеться щодня!»

                     * * *

Хоч дуже легко наламати дров,

Шукаючи від злиднів порятунок,

Поезія (так само, як любов) -

Безцінний, безкорисливий дарунок,

А не товар, що жде лиш покупця,

На всі смаки, вподобання, бажання.

Поезія об`єднує серця

Так само незбагненно, як кохання.

Навіщо ж нам плодити байстрюків?

Не змириться душа непогрішима,

Щоб магію віршованих рядків

Оцінювали підлими грошима.

Ти працював над ними стільки діб!

Тепер спали, щоб навіть не кортіло,

Бо заробляти віршами на хліб

Така ж ганьба, як торгувати тілом.

                       * * *

Не тішить, не зворушує мене

Довершена і витончена штучність.

У витворі мистецтва головне -

Природність, органічність і співзвучність.

Сповідуючи здавна у житті

Правдивість, непідкупність, об`єктивність,

Я вірю: досконалість - в простоті,

Якщо та простота - не примітивність.

                       * * *

Метафори, повтори, порівняння -

Поезії високе ремесло.

Його обрав я з власного бажання,

А далі підхопило й понесло...

І все ж таки вважаю: як би вдало

Вінок з рядків співучих ти не плів,

Писати треба коротко і мало,

Даремно не знецінюючи слів.

                      * * *

Гортаючи, здається, без потреби

Уривки вражень, роздумів, чуток,

Сиджу і прислухаюся до себе:

Коли в душі народиться рядок?

А далі він, якщо його залишиш,

І рими, й ритм на доказ власних прав

Штовхають руку. І таке напишеш,

Чого від себе зовсім не чекав!

                      * * *

Коли твоєму пристрастному слову

Шлях до людей заперто на замок,

Так гірко у журналах бачить знову

Словесні викрутаси без думок.

Шкода рівнятись. Кращі або гірші,

Але не той заряд, не той калібр.

У них усе, що з римами, то - вірші,

А що без рим, то, вибачте, - верлібр.

                      * * *

Відомо всім: було спочатку слово.

Те слово - Бог. Все інше - похідне.

Отож і ми, писаки, гонорово

Чекаємо, коли нас надихне,

Щоб власний світ

                    із слів, усім відомих,

Творити відчайдушно, наче бог,

Захоплено, не відаючи втоми,

Не знаючи людських пересторог.

Та запал пройде, мову змінить тиша

І сумніви почнуть свої жнива:

Чи є щось ефемерніше, пустіше

І, разом з тим, міцніше, ніж слова?

Даремно їх ремісники байдужі

На камені карбують, ані руш!

Безсмертне слово, що запало в душі,

Якщо не брешуть про безсмертя душ.

                * * *

Усе вже сказано давно.

І кожне слово - то подія,

Як в землю кинуте зерно,

Як в душу зронена надія.

Слова і пристрасті чужі

У нашій творчості озвуться,

Як відгуки, як міражі,

Що невідомо де беруться.

Не докоряй собі за те,

Що все дісталося у спадок,

Усе - і грішне, і святе,

Що не творець ти, а нащадок.

Слова - не власність, не майно.

Пиши сміливо і розкуто.

Усе вже сказано давно,

Та майже все уже й забуто.

                       * * *

Про що він думав, майстер той, коли

На камені вирізьблював послання?

Напевне, надихали і вели

Його надія, віра і кохання.

А ми спокійно можемо вивчать

Свідотство невгасимої любові:

Крізь прірву років з каменя кричать

Якісь слова, чужі і загадкові.

Усе колись поглине забуття.

І мимоволі викликають жалість

Невміння описати почуття,

Безсилля рук і слів недосконалість.

                       * * *

Як ідеш, то іди. Не тупцюй нерішуче

На порозі в оманливий світ.

У дорогу тебе кличе серце співуче

Поспішати за юністю вслід.

Обійдись без прощань,

                              без палких поцілунків,

Бо немає підстав для страху.

Тільки ти не чекай ані щедрих дарунків,

Ані слави на тому шляху.

Золотий зорепад не посипеться з неба

На дорогу під ноги співця.

Як ідеш, то іди. Повертатись не треба.

Як ідеш, то іди до кінця!

                 * * *

Знайти покликання своє -

Велике щастя для людини:

Воно нам впевненість дає,

Як грунт - опору для рослини.

Зерно посіяне зросте,

Віддячить щедрим урожаєм...

А я весь час роблю не те,

Чого душа моя бажає.

                 * * *

Комусь усе не до вподоби,

Що робиш ти. І навпаки:

Комусь дорожчі за оздоби

Твої діла, твої думки.

Бо скільки люду - стільки й мірок.

Одну із них ти маєш сам.

Та тільки час виносить вирок

Заслугам нашим і ділам.

                     * * *  

Не можу не писати, хоч нужденне

Становище і віком - не юнак.

Моя сім`я поблажлива до мене,

До марнотратства сил моїх, однак,

Як дехто курить потайки в кватирку,

Так вірші я записую свої.

Їх ледве-ледве вистачить на збірку.

Чи доведеться видати її?

                         * * *

Не відмовляюсь я від жодного рядка,

Як від дітей своїх. У них моя відрада,

Хоч лірика моя приземлена й гірка,

Як дим осінніх ватр, як запах листопада.

Не те, щоб я не міг про місяць, про любов,

Про сподівання серця молодого,

Про що поети пишуть знов і знов

У віршах безталанних, та для чого?

                      * * *

Бажання слави. Жити обіч з ним

Ми змушені, як скуті разом в`язні.

Та сумніви жорстокі, невідв`язні

У душу лізуть злодієм нічним.

Тривалий і гіркий самообман

Спіймав мене, здається, до лабетів,

Бо я себе відносив до поетів,

А може, я - звичайний графоман?

                  * * * 

Хоч не збулося головне

(Потуги долі вже не змінять),

Ти пророкуєш, що мене

Іще узнають і оцінять.

Що будуть творчі вечори

І зазвучать тоді у залі,

Хай невідомі до пори,

Рядки правдиві й досконалі.

Що в душах слід, як в полі плуг,

Залишить звук моєї ліри.

Твої слова милують слух,

Та тільки їм немає віри.

Про творчий вечір, вірші, зал

Тобі із сумом заперечу:

Усе, що міг, я вже сказав,

Але, на жаль, - у порожнечу.

                    * * *

Ідіть до мене, ніби до криниці,

Ковтнути трохи чистої води,

Коли печаль затьмарить вам зіниці

І спраглі душі всохнуть, мов сади.

Я повертаю голову, як сонях,

Назустріч вам, і мудрим, і дурним.

Я серце простягаю у долонях,

А ви жорстоко нехтуєте ним.

Щоб оцінити спадщину поета,

До нього треба спершу дорости.

Якщо гора не йде до Магомета,

То хай вона іде під три чорти!

                     * * *

Щоб лікті спересердя не кусати,

Позиви поетичні придуши.

Пиши, коли не можеш не писати,

А можеш не писати – не пиши!

                  * * *

Панове власники журнальні!

Друкуйте авторів нових,

Бо доброзичливі і схвальні

Письмові відгуки про них

Без публікацій - то знущання.

Мовляв,  «наш кошик повен вщерть,

Та ми поставимо питання

І, може, з часом...» Тільки смерть

Приходить з часом неодмінно,

А не визнання до живих.

Отож, благаю вас уклінно:

Друкуйте авторів нових!

Та боячись рішучих кроків

Чи необхідності платні,

Своїх не бачите пророків -

Шукаєте на чужині.

Надовго можна приховати

Правдивих слів п`янке вино,

Замовчати, не друкувати,

Втоптати вірші у багно.

Та справжні цінності наказом

Не відміняються, о ні!

Алмаз лишається алмазом

І у короні, і в багні.

               * * *

Де критики зуби гострі?

Де, врешті, бальзам хвали?

Немов невідомий острів,

Я жду, щоб мене знайшли.

Його корабель минає,

Лиш хвиля у берег б`є.

Для світу мене немає,

Хоча я насправді є,

Бо грюкає серце в груди

В нестримному почутті:

О як мені тяжко, люди,

У безвісті й самоті!

У пустці життя зумійте

Не спитись, не впасти в транс.

Відкрийте мене, відкрийте!

Даю вам останній шанс.

                       * * *  

Не варто бути лагідним і чулим.

Викрикуй, доки голос ще не сів,

Якщо ти хочеш, щоб тебе почули,

Впізнавши серед тисяч голосів.

Почують найнахабніших, горластих,

Бо цінять силу, а не правоту.

А я завжди стидився творів власних

І мав скоріше мрію, ніж мету -

Писати й друкуватися. Та бачу:

Мені не розколоти цей горіх.

Для успіху потрібно іншу вдачу.

Гіркий полин правдивих слів моїх

Ніколи не схвилює Україну.

То - вирок мій, хоч я іще живий,

Останній цвях, забитий в домовину

Моїх надій, іржавий і кривий.

                  * * *

Хоч людськість, по суті, єдина,

Мов дерево з безліччю віт,

Та кожна окрема людина

Навіщось приходить у світ.

І хтось поміж тисяч незнаних -

Художник, поет, музикант.

Немає людей безталанних,

Бо в кожного власний талант.

Та важко його відгадати,

Ще важче чогось досягти.

Потрібно, однак, працювати,

Шукати, іти до мети,

Від прикрих невдач не зігнутись,

Хоч сумнів постійно довбе.

Людина повинна відбутись,

У чомусь знайшовши себе.

Хай справа твоя невелика,

В ній - розум і серця тепло.

Без цього людина безлика,

Мов зовсім її не було.

                       * * *

Не так це й просто: взяти вірний тон,

Коли навкруг озлоблені й байдужі.

Поезія, неначе камертон,

На чистий звук настроїть здатна душі.

Крізь війни, крізь пожежі, крізь чуму

Вона іде, хоч сонця й щастя гідна.

Поезія існує лиш тому,

Що людям, наче ліки, необхідна.

                 * * *

Я вклав у вірші все, що мав.

Тепер душа моя порожня.

Стоїть вона між всохлих трав,

Немов каплиця придорожня.

Пасуться кози оддалік,

Здіймає куряву дорога...

І не звучать вже котрий рік

Слова, що звернені до Бога.

                      * * *

Не те, щоб я - нездара між нездар,

Та як не спотикатися Пегасу,

Коли і честь, і совість - все товар,

Коли відвертий зиск - ознака часу?

Летять літа, крикливі, голосні;

Турботи й злидні шарпають за поли.

І тихо в`януть вірші у мені,

Яких не напишу уже ніколи.

                 * * *

Про що веду я, власне, мову?

Про збочення. Чи стане хто

Афішувати нездорову

Незацікавленість авто?

Хай навіть марка найновіша -

Душа байдужа і глуха.

Зате я схиблений на віршах,

Та хто між нами без гріха?

Для мене слів дзвінких омана

І мука творчості оця,

Немов гашиш для наркомана,

Мов сигарета для курця.

                     * * *

Не перебільшуй значення того,

Що ти зумів зробить за довгі роки.

Не набивайся, друже, у пророки:

Сучасники не вибачать цього.

Хоч справді, певні здібності дістав,

Та хто, одначе, здібностей не має?

Тож, кажучи по-совісті, підстав,

Щоб ними хизуватися, немає.

Ну, пишеш непогано – от і все!

Ніхто того, що пишеш, не читає.

І лиш життя повз тебе пролітає

Зі свистом, як машини по шосе.

                      * * *

Що за безлад навкруг? Що за дивні часи?

Жити чесно складніше, ніж красти!

Змовкли музи, зірвавши свої голоси,

Їх змінили кричущі контрасти.

Між потворства й краси, поміж зла і добра

Балансую на гострому лезі я.

Як не гірко звучить, та зізнатись пора:

Не потрібна нікому поезія.                         

                     * * *

У кожного є риса визначальна;

Є визначальне слово, зустріч, мить.

Нехай моя поезія печальна, -

Світогляд за бажанням не змінить.

Переконань і вірувань система

Складається у муках, у труді.

Життя і смерть – моя постійна тема,

А про любов хай пишуть молоді.

                  * * *

Давно вже стали ми старими,

Та змін у долі не прошу,

Бо я усе шукаю рими,

Усе поезії пишу;

Бо я все бавлюсь і чекаю,

Як нерозважливе дитя,

Коли докотиться до краю

Скрипуче колесо життя?

                * * *

Благослови мене у путь!

Куди іду – я ще не знаю.

Чого бажав би досягнуть?

За чим тужу? Чого чекаю?

Благослови мене у путь!

Благослови щоденний труд,

Мої невпинні намагання

Між славослів`я і огуд

Робити справу без вагання.

Благослови щоденний труд!

Благослови, мов корогви,

Моєї творчості знамена,

Мене до зброї призови

І, меч поклавши на рамена,

Благослови, благослови!

              * * *

Як покинув Господь,

То кого і про що нам благати?

Як немає таланту –

Його позичати дарма.

Тих, що пишуть – без ліку,

Що пишуть пристойно – багато,

Хто і справді поети –

Таких майже зовсім нема.

Кілька вдалих рядків

Чи щасливо написана пісня –

Ще не привід себе

Величати хвастливо Поет.

Ким ти був на землі -

Зрозуміють хіба що опісля

За умови, що хтось

Пригадає рядок чи куплет.

                       * * *

Гадають, що поет витає в емпіреях,

Збираючи з квіток поезії меди,

Проводячи свій вік в трояндах і лілеях,

Не маючи турбот, не знаючи біди.

А він, як і усі, повинен гнути спину,

Щоб чимось на життя копійку заробить,

І десь поміж гризот знаходячи хвилину,

Береться за перо, коли йому болить.

                  * * *

Життя не стелеться шовково,

Ще так багато не збулось:

З`єднати з музикою слово,

На жаль, мені не довелось.

Весна буяє білим квітом,

До сонця тягнеться трава.

Чужі пісні летять над світом,

А в них звучать чужі слова.

Щоб словом не завдати шкоди,

Я ладен краще втратить шанс:

У цю гармонію природи

Навіщо вносить дисонанс?

                 * * *

Якщо дістався бог зна як

Тобі талант поета,

То кожен вираз, слово, знак

Лови в свої тенета.

Працюй над віршем не лишень

У будень, а й у свято.

День без рядка – пропащий день,

А їх було багато…

                   * * *

Той свище, той пищить, той кряче,

Щоб ствердитись на світі цім.

Не кожен має хист, одначе

Співати хочеться усім.

Хтось на бездарність не зважає,

Хвіст розпускає павичем;

Хтось наче жайворон співає,

А хтось пугукає сичем.

Хтось карканням на огорожі

Перебиває солов`я…

Бажання наші дуже схожі,

Та пісня в кожного своя.

               * * *

Коли невдовзі я помру,

Бо вік людський такий короткий,

Ні капіталу, ні відсотки

З собою я не заберу.

Хай успадковує загал

І витрачає поступово,

Бо мій єдиний капітал –

Прекрасне українське слово.

Чому ж болить моя душа?

Тому, що майже пів-загалу

Цілком байдуже на поталу

Дідівську мову полиша.

А що, здавалось би, мені,

Як потім будуть говорити

Нащадки наші? Що творити?

Які співатимуть пісні?

Невже колись новий посів

Чужому слову на догоду

Цуратись буде родоводу

І розірве зв`язок часів?

                * * *

Від зневір`я пригнічений,

Як у шпарці прусак,

Я живу, непомічений

Серед тисяч писак.

І замучений спекою,

Тільки воду хлебчу,

Рот роззявивши, хекаю

І благаю дощу.

Та даремно я плутаю

Стан погоди й душі,

Бо, засмучений плютою,

В провінційній глуші

Я бурчав би, вгрузаючи

В суміш глею й води,

Що пішов би світ за очі,

Та не знаю куди.

                 * * *

Якби я міг не випадково,

А усвідомлено знайти

Єдине, найточніше слово,

Що допоможе осягти

Найвищу мудрість, до якої

Нема наїжджених доріг, -

Те слово істини святої!

Якби я міг!.. Якби я міг!..

                       * * *

Усе бідніша з кожним роком парость

На дереві, що сохне. А мене,

Немов болото, засмоктала старість

І ремесло перекладу хмільне.

Живу, як більшість. Не скажу – нужденно,

Бо маю все ж професію в руках.

Та, з часом не рахуючись, щоденно,

Неначе кріт, копаюсь в словниках.

Але завжди живе у серці віра,

Що не даремні пошуки складні:

За людям зрозумілого Шекспіра

Вони колись подякують мені.

                     * * *

Що не кажіть, римовані рядки

Писати значно важче, ніж верлібри.

Буває прикро витрачати час

На пошук рим, коли страждає зміст

І думка не вкладається у розмір!

Затерті рими наче неминучість:

Усім вони набридли, та без них

Кінці у нас не сходяться з кінцями,

Якщо писать октави чи сонет.

Та є у рим, звичайно, й переваги:

Стрункіший вірш, а відгук, як луна,

Через рядок чи два – його окраса.

Крім того рима може спрямувать

У напрям несподіваний поета

І викликати образи такі,

Які йому ніколи і не снились.

Отож, не треба риму зневажать,

Хоч можна обійтися і без неї.

                 * * *

Сусідам в рота зазирати –

Такий у нас менталітет.

Отож, нам довго ще чекати

На власної культури злет.

Своє мистецтвом не вважають

І хуторянством це зовуть.

Своїх у нас не поважають,

Не бережуть, не визнають.

Своїх лиш гудять винятково:

Мовчи, мовляв, смердючий псе!

А щоб сказали добре слово,

Потрібно вмерти перш за все.

                * * *

Поезія – то відбиття

Прозріння, вагань і дерзання.

Напевне, на ціле життя

Затягся твій шлях до визнання.

Не раз на своєму шляху

Зневіришся і упадеш ти,

Картаючи долю лиху,

І от через роки нарешті…

Нарешті!.. Та в тому-то й суть,

Що підсумок все ж неприйнятний:

Нарешті тебе визнають,

А ти ні на що вже не здатний.

                     * * *

Поетам в Україні не завидуй.

Життя поета – пекло, а не рай:

Сам напиши, за власні кошти видай,

А потім сам іще і продавай.

                      * * *

Чи вже не досить  праці і мороки –

Постійно і уперто віршувать,

Суспільні неподобства і пороки

Високими словами таврувать?

У запалі обурення святого

Даремно тільки долю прогнівиш.

Чи зміниться у світі щось від того,

Що ти спромігся написати вірш?

                        * * *

Вже нічого не хочу –

                         ані грошей, ні слави,

Тільки злагоди й миру

                         для своєї держави,

Тільки щастя й достатку

                         для нужденного люду.

Я словами йому докучати не буду.

Ну, а тим, що живуть

                         не для ситої долі,

Побажав би сміливості,

                         розуму й волі.

Хоч, по-правді, таких

                         небагато в народі,

Може, слово моє

                         таки стане в пригоді?

                  * * *

Здається, вийде перша книга,

Як не обдурить видавець.

І от душею я оклигав,

Узявся знов за олівець.

Готовий поновити спроби

У вірші втілювать думки.

Якщо комусь не до вподоби,

То не читайте, земляки.

Можливо, вірші не на часі:

Не надрукуєш без зв`язків.

Кого б спитати  на Парнасі

Про ставлення до новачків?

Чи піднесуть велику дулю,

Чи, може, визнають таки?..

Я ні на що не претендую,

Мої шановні земляки.

                      * * *

Скажу відверто: якось не з руки

Проситись до письменницької спілки –

Ударились в поезію жінки,

Чоловіки ж допались до горілки.

У спілці стільки заздрощів і зла,

Що вірші – наче мертвому припарки.

Щоб випустити пару із котла,

І я б, напевне, не цурався чарки.

                 * * *

Чужі мені, хоч я – поет,

Мистецькі заздрощі й тривоги.

Не оббиваю я пороги

Журналів наших та газет.

Не пнуся в генії, бо то –

Амбіцій безпідставних лантух.

Я розумію, як ніхто,

Обмеженість свого таланту.

Чим зацікавлю читача?

Ані сюжетів, ні кохання…

А бути в ролі прохача

Нема ніякого бажання.

                     * * *

Незрозуміло друзям і знайомим:

Чому так мало друкувався я?

Та краще бути зовсім невідомим,

Аніж своє знеславити ім`я!

Вимогливість до слова, знаю сам я,

Потрібна, щоб за ним не шкодувать.

Якщо рядки не врізуються в пам`ять,

Тоді не варто їх і друкувать.

                         * * *

Хто сказав, що поети –

                          то ледарі і сибарити?

В бездіяльності руки,

                           а душі постійно в труді.

Нас тримає на світі

                    прекрасна можливість творити.

Досить втратити право –

                             і жити не варто тоді.

Серед люду, що терпить

                       цю владу, на руку не чисту,

Де хизується зло

                       і сутужно живеться добру,

У своєму житті

                            я не бачу ніякого змісту,

Лиш доцільність у тому,

                              що я своєчасно помру.

                  * * *

В полоні слів, пліток, обітниць,

Де є і правда, і брехня,

Силенну силу нісенітниць

Ми промовляємо щодня,

Бо у життєвій колотнечі

До біса пристрастей і зваб…

Щоб говорить розумні речі,

Потрібно мислити хоча б.

                        * * *

В часи словоблуддя,

                            принизливі і навіжені,

Що можу у віршах

                                довірити я читачу?

Я тільки й умію,

                   що дулю тримати в кишені.

Якщо не зачеплять,

                          не лізу у бійку й мовчу.

Борцем я не був

                     і, напевне, ніколи не буду:

Характер не той

                      і не ті вже, звичайно, літа.

Та все ж не сприймаю брехню,

                              не сприймаю облуду

І словом нещирим

                        не хочу сквернити вуста.

                 * * *                                    

Не треба боятися правди,

Солодка вона чи гірка.

Її крадькома не украв ти,

А викохав зі сповитка.

Когось вона може жахати,

А в мене немає підстав.

Старий я, щоб людям брехати,

Шануючи владний устав.

І вже не боюсь, що раптово

Спаскудить життя ні за гріш

Невчасно промовлене слово,

Невчасно написаний вірш.

                 * * *

Насолоджуйся, друже, єлеєм,

Бо тобі невтямки попервах,

Що вітають тебе з ювілеєм

В перебільшено-пишних словах.

Лицемірства в промовах вітальних

Не уникнути нам все одно:

Не буває людей ідеальних.

Всі ми, кажучи чесно, – лайно.

                   * * *

То хто ж ти є? Поважний пан,

Чи ти – таке собі абищо?

Усе життя, як графоман,

Ти пишеш вірші. А навіщо?

Ти не створив собі ім`я,

Ти не зчинив круг себе галас,

Тож не питай: “Чому не я?

Чом слава іншому дісталась?”

Амбіцій сплески придуши,

Як непотрібні причандали,

Бо вірші пишуть для душі,

А не для того, щоб читали.

                     * * *

Ніхто тебе не змушує писати,

Ти сам обрав цей добровільний хрест –

Слова, мов кригу киркою, кресати

І дертися на власний Еверест.

Тому пришпорюй розум свій ледачий

На цій дорозі творчості слизькій.

Працюй і вір, що світ тобі віддячить

І ти воскреснеш в пам`яті людській.

Пусті слова і непотрібні жертви:

Забуде світ усе, що ти писав.

Які дурниці – воскресіння з мертвих!

Ніколи ще й ніхто не воскресав.

                     * * *

Кажуть люди, що я – песиміст.

І, напевне, є правда в цій тезі.

Так, принаймні, підказує зміст

Переважно печальних поезій.

Хто б не був тої думки рушій,

Хай дарма язиками не чешуть:

Кожен вірш – наче сповідь душі,

А на сповіді Богу не брешуть.

                  * * *

Не покидай мене, надіє!

Хай доля справді не легка,

Іще умінням володіє

І не стомилася рука.

Ще непогано мозок діє,

Чекають вірші на столі…

Не покидай мене, надіє

Потрібним бути на землі.

На старість серце холодіє,

Бажання й сили вже не ті.

Не покидай мене, надіє,

Бо що ж залишиться в житті?

Лиш місяць в небі молодіє,

А нам усім надійде край…

Не покидай мене, надіє!

Не покидай, не покидай!

                     * * *

Якщо вже так судилося мені -

Не дочекатись відгуку людського

На біль душі, на роздуми сумні

І не знайти підтримки ні у кого,

Якщо вже щастя мить не промайне,

Як посмішка на милому обличчі,

Якщо вже доля зрадила мене

І кинула самотнім на узбіччі,

Якщо уб`ють або спотворять суть

Моєї думки, навіть випадково,

Якщо найближчі люди засміють

Моє відверте, вистраждане слово,

Нехай згорить ця збірка у вогні,