Добро і Зло одвіку ходять в парі…

                   * * *

Немає справедливості на світі,

Та не тому, що різні ми усі,

Що є дурні і є талановиті,

Що різнобій і в зрості, і в красі.

Немає справедливості, бо шана

Не розуму, а силі кулаків,

Бо чесність, засмальцьована і драна,

Прислужує брехні споконвіків.

А та брехня, пихата і бундючна,

Її зусилля зводить нанівець.

І дотепер ні дрюк, ні куля влучна

Не спромоглись покласти їй кінець.

То лиш байки, дотепні, соковиті,

В яких добро перемагає зло.

Немає справедливості на світі,

Та, власне, і ніколи не було.

                    * * *

Дивуючись умовності моралі,

Ми робимо банальне відкриття:

Добро і зло - дві сторони медалі,

Що зветься поміж смертними «життя».

Оцінюють не наміри, не вчинки,

А результат - до чого призвело?

Вся справа в суб`єктивності оцінки:

Що для одних - добро, для інших - зло.

Ми благодушні в злагоді, а в сварі

Готові ніж встромити під ребро.

Добро і зло одвіку ходять в парі.

Не добереш: де - зло, а де - добро?

                   * * *

Дивлюсь на вулицю барвисту  

І у манерах, у вбранні,

У діях  я не бачу змісту,

Як в мурашиній метушні,

А бачу лиш несамовиту

Жадобу жити «на дурняк».

Чи то моє сприймання світу?

Чи в ньому справді щось не так?

                     * * *

Зло затопило наш світ по вінця.

Для всіх достатньо, ще й про запас.

Та для гадалки, чи для провидця

Цей час непевний - найкращий час.

На їх прогнози великий попит.

Щасливу долю і майбуття

Віщують карти і гороскопи

Усім, хто просить про співчуття.

Дають надію нам ворожбити:

Нехай - хвороба, нехай - тюрма!

Людині треба для чогось жити

І мати віру, що недарма.

Без тої віри життя не в радість.

Без тої віри і день, як ніч.

А все ж у світі ще є порядність

І щирий усміх людських обличч!

                        * * *

Розпрощались з минулим.

                        Що далі - нікому не ясно. 

Лають уряд у чергах,

                        рахують останні гроші.

У людській штовханині,

                        де ми живемо повсякчасно,

Не лишилося місця

                        для тихої праці душі.

Та не може вона

                        безперервно конати у муці:

Цілий світ не зігрієш,

                        не стане на всіх співчуття.

Щоб любити людей,

                        треба з ними бувати в розлуці,

Бо щоденні контакти

                        нестерпним зробили життя.

                      * * *

Сваволя торгашів, які безкарно

Скуповують і тут же продають,

Знімаючи «навар». Кричати марно:

Усе законно. Та іще й поб`ють.

Як це з`явилось, звідки і відколи?

Вчитаймося в «Історію Руси»:

Та не було порядку в нас ніколи

Ні у старі, ні у нові часи!

                    * * *

Трясе наш світ, як в лихоманці,

Від узбереж до узбереж.

Не можна стверджувати вранці,

Що хоч до ночі доживеш.

Конфлікти, війни, катастрофи

То у столицях, то в глуші.

А людям хочеться хоч трохи

Святого спокою душі.

А людям хочеться достатку,

Безпеки, здійснення надій

І для наведення порядку

Простих і зрозумілих дій.

                   * * *

Знову січень, засніжені сосни,

Мерехтіння сліпучих снігів.

Зник за обрієм рік високосний,

Наробивши дурниць і боргів,

Нам на згадку залишивши втому

І похмілля глибокого дзвін...

Може, нам пощастить у Новому

Дочекатись обіцяних змін?

                  * * *

І у суспільстві, і в науках

Період змін - важка пора.

Нове народжується в муках,

Старе у муках відмира.

Можливі зриви і падіння

На грішну землю із небес.

І лиш застій, закостеніння -

Цілком безболісний процес.

                     * * *

Життя навчило дечому, та, схоже,-

Іще не всіх. Для чого ж бо тоді

Базікати, що хтось нам допоможе,

Що хтось нас порятує у біді?

То все - брехня. Врятує тільки власний

Щоденний труд без жодних нагород

Наш морений, зневажений, нещасний,

Та все ж таки не знищений народ.

            * * *

Стоїмо у лахмітті

На останній межі,

Зовсім зайві у світі,

Безпорадні й чужі.

Процвітають у ньому

Шахраї й торгаші.

Тоскно серцю старому

І самотньо душі.

Опускаються руки

Від безсилля й нудьги,

Бо нема запоруки,

Що не глум навкруги,

Не наруга й блюзнірство,

А звичайне життя:

Безкультур`я і здирство,

Атрофія чуття.

                   * * *

За хлібом товплячись насущним

Поміж зігнутих віком спин,

Потрібно бути незворушним

Або, як мінімум, сліпим.

Байдужим бути і безжурним,

Хоч плаче і страждає хтось.

Чому я не вродився дурнем?

Мені б спокійніше жилось.

                   * * *

Долає людство перешкоди.

Дається з боєм кожен крок.

То в прірву котяться народи,

То рвуться вгору до зірок.

Та попри всі падіння й злети,

Ми вже на нашому віку

Смітник зробили із планети

І живемо на смітнику.

                    * * *

Окремі риси, образи, слова

Пробуджують в душі давно заснуле.

Усе частіше в пам`яті сплива

Привабливе на відстані минуле,

Минулі почуття минулих свят

І навіть те, що втратило імення.

Воно для нас надійніше стократ

Непевного й хиткого сьогодення.

Нове ще не з`явилось, а старе

Знаходиться в розваленому стані.

І що нас жде? Майбутнє у тумані.

Минулого ж ніхто не відбере.

                    * * *

Ми - люди з поглядом відсутнім,

Мов заступило зір більмо.

Раніше ми жили майбутнім,

Тепер - минулим живемо.

Байдужа нам приватна власність.

Авантюризм у душах згас.

І нами проклята сучасність

Проходить повагом повз нас.

                    * * *

Відчуваю свою недоречність

В галасливій, нахабній юрбі.

Кепкування, штовхання, безпечність

Відчуваю, як зраду собі.

Відчуваю свою однобокість

І нездатність вести боротьбу

Хоч би з тими, хто злість і жорстокість,

Як насіння, жбурляє в юрбу.

Ту юрбу, на видовища ласу,

Співчувать не проси й не моли.

Я - людина із іншого часу,

Що минув невідомо коли.

Не читаю нікому моралі,

Бо ніхто й не почує її.

Боже наш! Що чекає нас далі,

Коли дасть той посів врожаї?

                     * * *

Реакція на злидні і розвал

Зробила нас байдужими й черствими.

Не раді, що спектакль розпочали ми,

Хоч в драмі цій далеко не фінал.

Не люди, а фігури воскові,

Здається, понаставлені довкола.

Ні почуття в душі, що охолола,

Ні думки путньої в порожній голові.

                         * * *

Реальність наших днів примушує, на жаль,

У розпачі звертатися до Бога.

Знецінено життя, спотворено мораль,

В осінній морок тягнеться дорога.

Чи приведе колись дорога та крута

До сонячних висот добра і згоди,

Де золото церков і осінь золота -

Гармонія людини і природи?

                          * * *

Самовпевнене людство,

                        як шашіль, підточує сили

Голубої планети -

                        притулку його поколінь,

Чий незміряний степ

                        і сльозами, і кров`ю зросили

Наші предки далекі,

                        що слухались божих велінь.

А тепер у нащадках

                        немає любові й покори.

Навіть Бога забули,

                        не те що його заповіт.

Самовпевнене людство

                        руйнує останні опори,

На яких ненадійно,

                        та все ще тримається світ.

                        * * *

Учення Христове

              втокмачив народу апостол,

Байдужому люду,

              що дав розіп`ясти Христа.

На білому світі

              відтоді й хорошого вдосталь,

Та підлість і зрада

              помітніші, ніж доброта.

Ми - жертви насильства,

              хоч зрадники всі ми почасти,

Задурені, куплені, злякані.

                                           Думку свою,

Як божого сина,

              дозволили ми розіп`ясти.

Ще й натовп зібрався.

              І я в ньому також стою.

                 * * *

Хто пам`ятає боже слово?

Хто так живе, як він велів?

Втрачає людство поступово

Первісний зміст високих слів.

Моральні принципи забуті,

І до окремих бідолах

Суспільство добре на словах,

Але безжалісне по суті.

Чи вже до краю добрело,

Усе в безвір`ї, як в корості?

Чекати марно на добро,

Коли навколо море злості.

                   * * *

Коли у роздумах безсонних

Про зміст життя, про творчий дух

Крізь перехрестя рам віконних

Помітив я небесний рух,

Раптово, може й недоречно,

Питання виникло само:

Що нам відомо безперечно

Про світ, в якому живемо?

Чи ми у Всесвіті самотні?

Чи може, тисячі планет

(Ну, хай не тисячі, а сотні)

Несуть життя? І гордий злет

Людського розуму - не диво,

А низка помилок сумних

Зазнайства нашого? Можливо,

Ми - найдурніші серед них,

Братів по розуму, що збоку,

Не контактуючи з людьми,

Слідкують, маючи мороку

Оберігать їх? Може ми,

І наші муки, й сподівання,

І поривання до висот -

Невдалий дослід виживання

Розумних начебто істот?

Якщо нас чудо не врятує,

Не мати людству майбуття.

Лічильник Гейгера рахує

Хвилини нашого життя.

                      * * *

Для нас, хто пережив суспільні кризи,

Душа - незрозумілий механізм.

І досі з нас, відпльовуючись, лізе

Колишній войовничий атеїзм.

Нам прищепили ставлення вороже

До всіх релігій, до церков усіх.

Пробач мені, всевідаючий Боже,

Мого безвір`я не навмисний гріх!

                      * * *

Не віра в Бога, а її відсутність

Нас робить дикунами. Марний труд

Торочити про триєдину сутність

Творця і про його майбутній суд.

Я вислухаю догми, та натомість

Зроблю для себе висновок простий:

Матерія, енергія, свідомість -

Бог-батько, Божий син і Дух святий.

                      * * * 

Якщо життя – лиш форма існування

Матерії, що вічна й нескінченна,

То, певне, необхідне і воно

У вічному цьому круговороті,

В процесі без початку і кінця.

Що може бути вічним? Лиш хаос,

Загальна плутанина і безладдя,

В якому всі події випадкові,

Та імовірність виникнення їх

Незмінним підкоряється законам.

Це поєднання безладу й системи,

Ця боротьба і єдність нерозривна

Між тим, що несумісне, протилежне, -

Добром і злом, додатнім і від`ємним,

І врешті-решт живим і неживим, -

І є хаос, що ми зовемо Всесвіт.

Якщо і є мета якась висока

У нашого безглуздого життя,

То нам вона і досі невідома.

Такою і залишиться вона.

                      * * *

Є в цьому світі «вічні» запитання,

Які уже набили мозолі:

Чи необхідне наше існування

У Всесвіті або хоч на Землі?

Мене завжди вражала нелогічність

І випадковість власного буття:

Над прірвою, що охрестили «вічність»,

Висить душа на ниточці життя.

                     * * *

Занадто пізно проповідь нагірна,

Немов зернина, в серці проросла.

Давно минула юність легковірна,

Цинічна зрілість також відійшла.

Потік брехні і споглядання скверни

Навік згасили віру молоду.

Крізь сумніви, немов би через терни,

Насилу продираючись, бреду.

Куди веде остання ця дорога

Мого життя? Попереду – пітьма.

Щасливий той, хто вірує у Бога,

У кого жодних сумнівів нема.

                * * * 

Звільнились люди від оков

Комуністичного кумира.

Іде відновлення церков,

То, може, вернеться і віра?

Навіщо нам іконостас,

Коли не вміємо молитись?

Тривога вічно мучить нас,

Якою ні з ким поділитись.

Хіба повідаєш властям

Поміж вселенського розбою

Про невдоволення життям

І невдоволення собою?

Від скорпіонів і фаланг,

Якими жалить нас тривога,

Душа, неначе бумеранг,

Усе вертається до Бога.

                        * * *

Життя таки іде:  у сонце і в негоду,

Під музику весіль і розпач голосінь.

Дістались нам сповна, як жодному народу,

Сваволя й жах революційних потрясінь.

Гарячі голови, проте серця байдужі,

Не уявляючи - на що вони ідуть,

Світ скаламутили, як воду у калюжі.

Коли ж на дно осяде каламуть?

                     * * *

Суспільний лад у стадії безладдя.

Пішов у небуття соціалізм.

Відсутність коштів, палива, знаряддя

Породжує загальний песимізм.

Інфляція нас лупить, наче молот,

Із заощаджень робить копійки.

Живе і пристосовується молодь,

Та ледве животіють старики.

Не тішить ситуація сучасна

Ні демократа, ні більшовика.

За всіх формацій молодість прекрасна,

А старість безнадійна і гірка.

                        * * *

Є світ книжок, принадний, чистий, мудрий,

Де можеш ти змінити образ свій,

Де в мріях ти - герой золотокудрий,

Чи Дон Кіхот на шкапі, ледь живій.

Фантазії, серпанком оповиті...

І справді, чи твоя у тім вина,

Що ти живеш в придуманому світі,

А дійсність приголомшливо-брудна?

                   * * *

Ми живемо в полоні у ілюзій,

Не бачачи того, що навкруги.

І вороги нам – щонайкращі друзі,

В той час як справжні друзі – вороги.

Яка мара нам очі засліпила?

Чому так легко віримо брехні?

Прозріти чи отямитись несила,

І соромно зізнатись, що дурні.

                   * * *

Минулу представляючи епоху,

Епоху лицемірства й заборон,

Ми сходимо з дистанції потроху,

Закінчивши життєвий марафон.

Змінились ідеали і герої,

А ми, немов не бачачи цього,

Блукаємо, як на руїнах Трої,

На залишках минулого свого.

В пісках часу навіки затонуле,

Воно не визнає ніяких змін.

Даремно! Не повернеться минуле,

Як Троя не підніметься з руїн.

               * * *  

Вершить процеси руйнівні

Тривога клята.

Немає спокою мені

У вирі свята.

Немає спокою душі

І в сірих буднях.

За все, - гріши чи не гріши,-

Вона підсудна:

За рано згаслі почуття

І поривання,

За втрату гідності, ниття

І плазування.

І кожен день тривога та

Гризе і точить...

Хто з  вас мені такі літа

Зумів наврочить?

                     * * *

Нещасних в світі більше, чи щасливих? –

Статистика не знає ще й сама.

Та товстошкірих більше ніж чутливих –

У цьому жодних сумнівів нема.

Чутливих душ на світі небагато.

Вони черствіють швидко, наче хліб.

Хто кирпу гне нахабно і пихато,

Той краще би оглух або осліп!

               * * *

Кажу із притиском твердим

Усім незгідним:

Як добре бути молодим,

Хоча б і бідним!

Ганьбити молодість дарма;

То - святотатство,

Оскільки молодість сама

Вже й так - багатство.

Тож не розтринькуйте її

Скарби ошатні,

Бо лиш у травні солов`ї

Співати здатні.

                    * * *

Зневірившись, принишкла гідність.

Нема захоплень і надій.

Є лиш жорстока необхідність,

Що спонукає нас до дій.

Десь увірвеш, віднімеш, вкусиш,

Якщо, звичайно, повезе.

Щодня ганебне слово “мусиш”

Тебе штовхає і гризе.

Про творчість смішно й говорити,

Мов про забаву дорогу.

Як можна з примусу творити,

Коли душа – на ланцюгу?

                * * *

Що краще: відчувати спрагу

Чи вже пересит від життя?

Чому віддати перевагу

У змінах самопочуття?

Тут плутанина цілковита,

На що увагу не зверни:

Дощу радію серед літа,

Радію сонцю восени.

Все упереджено й невчасно,

Усе мов робиться на зло.

А жити все ж таки прекрасно,

Хоч як би важко не було.

                 * * * 

В навчанні, спорті чи роботі

Собі призначивши мету,

Не відкладай життя на потім,

Бо втратиш пору золоту,

Коли і молодість придасться,

Щоб завжди буть на видноті,

Коли іще можливе щастя,

Звичайне щастя у житті.

                    * * *

«Почни життя із чистої сторінки

І повністю мистецтву присвяти» -

Для чоловіка літнього чи жінки

Дурнішої поради не знайти.

Були колись, можливо, хист і дані,

Та вчасно не дістали розкриття.

Кому потрібні вишкребки останні

Присвяченого іншому життя?

                 * * *

Даремно молодість гадає,

Ще не поживши до пуття,

Що лиш любов одна складає

Усю поезію життя,

Що лиш любов одна в основі

Писання віршів і листів,

Бо є на світі, крім любові,

Багато інших почуттів.

Не кожне називають прямо,

Немов соромлячись його,

Та, як любов, вони так само

Чекають виразу свого.

Зненацька стукають у двері,

Немов провісники біди,

І залишають на папері

Появи власної сліди.

                * * *

То сваволя панує в країні,

То гонконгська зараза чи нежить.

Що робити маленькій людині,

Від якої ніщо не залежить?

Гуртуватись, волати у пресі

І суспільному злу опиратись?

Чи, за висловом хворої Лесі,

Без надії таки сподіватись?

                     * * *

На вигляд і хоробрі ми, і дужі ми,

Чому ж тоді непереборні лежні ми?

Зробила нас історія байдужими,

А кажучи точніше, – обережними.

Коли до влади рвуться заколотники,

Ми сидимо з роззявленими вершами,

Бо всі ми – угодовці чи мерзотники,

Одначе, більшість все ж таки – за першими.

                    * * *

Чи дивно на екранах бачить блуд,

Насильства, вбивства, монстрів і страховищ?

Не мудрості бажав одвіку люд,

Волав до влади: “Хліба і видовищ!”

Ходив на страти, наче у театр,

Де вішали й палили по закону,

І, врешті, замість шибенець і ватр

Потрапив у полон ілюзіону.

Нема різниці – постився чи пив,

Сприйняв його і мораліст, і цинік.

Яку струну у душах зачепив

Отой Люмьєр з бульвару Капуцинів?

Чим вабить нас те біле полотно,

Де коміки спілкуються на мигах?

Вся легковажність світу – у кіно,

А мудрість зосереджена у книгах.

                     * * *

Чи ми самі, чи наша влада винна?

На Бесарабку краще й не ходить:

У центрі міста тиснява машинна;

Усе стоїть, гуркоче і смердить.

Пашать гарячим подихом майдани

І марево в повітрі голубе.

Куди вони поділись – ті каштани,

Що прикрашали, Києве, тебе?

Там винищили липову алею,

А тут ось клен іще недавно ріс.

Зате і на землі, і під землею

Реклама і торгівля, хай їм біс!

                      * * *

Бувають часом грози, часом – тиша.

Буденно йде життя: їмо, п`ємо.

Та думка непокоїть все частіше:

Навіщо ми на світі живемо?

Немов постійний докір, мов провина,

Ця думка в мозку скалкою стримить.

Для щастя в світ з`являється людина,

Але, по суті, щастя – тільки мить.

Не може без кінця воно тривати.

Впираючись, як віл у борозні,

Я розучився щастя відчувати,

Хоча нерідко хочеться й мені

Промінню світанковому радіти

І бігати босоніж по росі…

Щасливими бувають тільки діти,

Та й то, на жаль, далеко не усі.

* * *

Я вірю, що страждання і терпіння –

То плата за даровані літа.

Відходять у минуле покоління,

Яким дісталась доля непроста.

За кожну мить, за кожен подих волі

Нечувану заплачено ціну.

І ми вже – ветерани сивочолі,

Що лиш в дитинстві бачили війну,

(Хай крадькома, голодні і невмиті,

Висовуючи носа з укриття).

Та з кожним днем все менше нас на світі

Тиняється дорогами життя,

Мов армії розбитої солдати…

А втім, байдуже – як нас не назвеш:

Нам на роду написано страждати.

Якщо страждаєш – ти іще живеш.

               * * *

На власний вибір право є

У всякого, авжеж.

Життя у кожного своє

І зміст у ньому – теж.

Я міцно долю пов`язав

Із віршами; проте,

Усе здається, що сказав

Не так і не про те.

                 * * *

Коли наступним викрутасом

Зуміє доля допекти,

Я сам себе повчаю часом,

Бо від повчання не втекти.

Кажу собі: «Послухай, хлопче,

Розумні начебто слова:

Нехай життя тебе потопче,

А ти рости, немов трава.

Хай влада забиває баки,

Не переймайся цим. Нехай

Злослів`я бреше, як собаки,

А ти уваги не звертай.

Слізьми безсилля несолідно

Чуже плече не окропи.

Поміж людьми тримайся гідно,

Що б там не трапилось – терпи!

І, знемагаючи від болю,

Життям засмучений украй,

Не нарікай на власну долю,

На себе краще нарікай».

                  * * * 

Лиш ми самі у тому винні –

Не інший хтось,

Що стріти б щастя ми повинні,

Та не збулось.

Що нам не вистачило хисту

Чи талану,

Що вітер згірк від падолисту

І полину.

Тепер навіщо рахувати

І пам`ятать

Колишні і недавні втрати,

Що біль ятрять?

Сумні і темні дні осінні,

Душа в пітьмі…

Лиш ми самі у всьому винні,