|
|
|
|
Переклади творів Ф.І.Тютчева "Дві сили є, дві вирішальні сили...""Я вас зустрів і все минуле..." Остання любов ("Коли життю надходить край...") "Поглянь набуйство неозоре..." "Пробудження - розлук людських причина..." "Пошли, Господь, свою відраду..." "Не знаю, чи торкнеться благодать..." "Хоч би чому нас доля вчила..." "Як не страшить до строку нас..." "Від пристрастей, що вирували тут..." "Чому з любов'ю ти молилась..." Наш вік ("Не плоть, а дух розбестився в наш вік...")
* * * Дві сили є, дві вирішальні сили; Ми тільки їм підвладні з давніх пір, Щоденно, від колиски до могили, - Одна з них – Смерть, а друга –
Поговір. І та і той однаково нестерпні, І безвідповідальні той і та. Стинають нас, немов пшеницю в
серпні, Їх вирок всім заліплює вуста… Та Смерть чесніша: суджень
лицемірних Не слухає, байдужа, мовчазна; Усіх – і бунтівливих, і покірних, - Викошуючи, зрівнює вона. А світський Поговір різноголосся І спротиву не терпить від своїх. Він губить краще, вибране колосся, Із коренем висмикуючи їх. Непослух він безжалісно карає. І горе їй, тій силі молодій, Що з поглядом рішучим виступає, А часом і всміхаючись, на бій. Коли вона в засліпленні хвилини, Ще маючи завзяття молоде, Безтрепетна, свідома прав людини, Сама назустріч наклепу іде, Личиною чола не прикриває, І не дає принизитись чолу, І з кучерів своїх, як пил, звіває Ганьбу проклять, погрози і хулу, - Так, горе їй – і чим вона щиріша, Тим зліший Поговір, тим тяжчий він… Такий вже світ: карає найстрашніше За щирість і за людяність провин.
* * * Я вас зустрів, і все минуле В старому серці ожило. Згадав часи, що промайнули, І душу сповнило тепло… Як восени, перед зимою, Бувають дні, буває час, Коли повіє враз весною І щось прокинеться у нас, - Так обійнятий повіванням, Що гріло молодість мою, З давно забутим хвилюванням Знайомі риси впізнаю. Як після вічної розлуки, Дивлюсь на вас, немов у сні, - І голосніші стали звуки, Що не змовкали у мені… Не спомин то, не сподівання – Життя заговорило знов: Те ж саме в вас зачарування, Та ж сама у душі любов!..
Остання любов
Коли життю надходить край, Ми любим ніжно і забобонно… О ти, прощальний світе, сяй І запізніло, і беззаконно! Півнеба в темряві, лишень На заході – зорі блукання. Зажди, зажди, вечірній день, Тривай, тривай, зачарування. Нехай холоне в жилах кров, Та в серці ніжність не марніє… Остання у житті любов – То і блаженство, і безнадія.
* * * Нам наперед не відгадать, Як слово наше відгукнеться, - Та співчуття нам надається, Як нам дається благодать.
* * * Буває в осені печальній Короткий спалах дивної пори – Весь день стоїть, немов
криштальний, І сонцесяйні вечори… Де гострий серп гуляв і падав колос, Порожній простір мріє вдалині. Лиш павутини білий волос Виблискує на борозні. В повітрі пусто, спів пташок не
лине, Та перша віхола не скоро налетить – І ллється чиста, незахмарена
блакить На поле, що тепер спочине…
* * * Поглянь на буйство неозоре, Як в льодохід на бистрині У всеохоплююче море Пливуть уламки крижані. Під сонцем сяючи сліпуче, Чи під покровом темноти, Крижини тануть неминуче І мчать до спільної мети. Всі разом – і малі, й великі, Зробившись краплями води, Усі – байдужі і безликі – Зіллються з морем назавжди. О думки нашої омана, Людське зарозуміле Я, Чи це не доля довгождана, Чи не така мета твоя?
* * * Пробудження – розлук людських
причина: Як не кохай, хоч вік, хоч ніч одну, Кохання – сон, а сон – лиш мить
єдина, І все одно прокинеться людина Колись від зачарованого сну.
* * * Пошли, господь, свою відраду Тому, хто в літню спеку й жар, Немов жебрак повз грати саду, Бреде в шинок чи на базар. Хто з жалем дивиться на воду, Долаючи спекотний брук, На недосяжну прохолоду Розкішних і зелених лук. Та не для нього встала арка Дерев, що тягнуться у вись. І не для нього, наче хмарка, Фонтан, розсипавшись, повис. Блакитний грот, мов із туману, В саду даремно бовванить, Бо ні йому, ані фонтану Нещасного не заманить. Даруй же, господи, відраду Тому, хто просить співчуття, І, мов жебрак повз грати саду, Бреде бруківкою життя.
* * * Не клопочись і не міркуй, У каятті не бий у груди! Щоденні рани сном лікуй, А завтра буде те, що буде. Зумій спокійно пережить Печаль, і радість, і тривогу. Чого бажать? За чим тужить? День промайнув – і слава богу!
*
* * Не знаю, чи торкнеться благодать Душі, що хвороблива і гріховна, Чи вдасться їй воскреснуть і
повстать, Чи пройде немічність духовна? Але якщо б душа могла Тут, на землі, знайти порозуміння, То благодаттю б ти була – Моє земне, єдине провидіння!..
* * * Хоч би чому нас доля вчила, Та серце вірить в чудеса: Є в світі невичерпна сила, Є нестаріюча краса. Земний кінець невідворотний Не згубить квітів неземних, І навіть в полудень спекотний Роса не висохне на них. Ця чиста віра не обмане, Не зможе зрадити мене. Не все, що тут цвіло, зів`яне, Не все, що тут було, мине! Цієї віри для
обранців Лиш тим доступна благодать, Хто і в спокусах на гулянці Любив, уміючи страждать, Хто лікував чужі недуги, Хто гідно власний хрест несе, Хто міг би згинути за други, Безмовно стерпівши усе.
* * * Хоч як страшить до строку нас Незрозумілий смертний час – Томління марні і пропащі, – Та ще страшніше слідкувать, Як починають вимирать У серці спогади найкращі.
* * * Від пристрастей, що вирували тут, Від крові, що рікою тут лилась, Що збереглося, що дійшло до нас? Засипані траншеї і редут… Та два-три дуба виросли на них, Розкинувшись і широко, і сміло. Красуються, шумлять… Яке їм діло, З чиїх кісток росте коріння їх? Природа не цікавиться людьми, Чужі їй наші битви і походи. Неясно усвідомлюємо ми Себе самих – лиш примхою природи. Дітей своїх, що в праці чи в бою На ласку сподіваються Господню, Вона усіх приймає у свою Байдуже поглинаючу безодню.
* * *
Чому з любов`ю ти молилась, Що як святиню берегла, З тим чорна заздрість не змирилась І на поталу віддала. Юрба ввійшла, юрба вломилась У ніжну душу, мов у дім, І почуттів ти застидилась, Як таємниць, відкритих всім. Якби душі незримі крила, Шоб непомітно із грудей Вона над натовпом злетіла І врятувалась від людей! Наш вік Не плоть, а дух розбестився в наш
вік, Оскільки відчайдушно він нудьгує… До світла з тіні рветься чоловік, Та, досягнувши, ремствує й бунтує. В безвір`ї не схиляючи колін, Щодня нестерпне терпить він і
зносить… І визнає свою загибель він, І прагне віри… та її не просить… Не скаже він, у долі неземній Постукавши до райського подвір`я: «Впусти мене! – Я вірю, боже мій! Допоможи позбутися безвір`я!..» |