|
|
|
|
Переклади творів О.С.Пушкіна “Я пережив свої бажання…” 19 жовтня (“Втрачає ліс багряний свій убір…”)“На горах Грузії лежить нічна імла…” “Я думав, серце вже забуло...” Елегія (“Безумних літ нестримані дозвілля…”) Поема “Бахчисарайський фонтан”
* * * Погасло стомлене світило; На море спінене вечірній впав
туман.
Шуми, шуми, покірливе вітрило, Хвилюйся і зітхай, похмурий океан. Я бачу берег полуденний, Землі таврійської простори
чарівні; До неї лину я крізь сутінки нічні, Своїми згадками натхнений… І відчуваю я, що плачуть очі знов, Душа кипить і завмирає; Юрба знайомих мрій тісніше
обступає; Згадав минулих літ безумства і
любов, Усе, чим я страждав, усе, що так
манило, Надій і сподівань виснажливий
обман… Шуми, шуми, покірливе вітрило, Хвилюйся і зітхай, похмурий океан. Лети, мій корабель, неси в країни
дальні Під грізним подихом оманливих
вітрів, Кудись за рубежі печальні Давно знайомих берегів Землі, де пристрасть я зустрів, Де друзям почуття звірялись, Де музи ніжні нам таємно
посміхались, Де рано в бурях знемогла Моєї молодості сила, Де зрадили любов і радість
легкокрила І серце туга невідступна сповила. Шукач нових красот і вроди, Я вас цурався, батьківські краї; Я вас цурався, учні насолоди, Юнацьких ігор спільники мої; І ви, повірниці розпутної свободи, Яким без почуттів я жертвував усім, Натхненням, славою і спокоєм своїм, І ви забуті, зрадниці нікчемні, Весни моєї подруги таємні, Забуті мною ви… Та давніх серця ран І розпачу його ніщо не притлумило… Шуми, шуми, покірливе вітрило, Хвилюйся і зітхай, похмурий океан…
* * * Я пережив свої бажання, Я розлюбив омани мрій. Мені зостались лиш страждання, Плоди несправджених надій. Під бурями лихої долі Зів`яв розквітлий мій вінець. Живу самотній, мимоволі Чекаючи на свій кінець. Так взимку у завії білій, Під вітру сиротливий свист, Один на гілці спорожнілій Тріпоче запізнілий лист. 19
жовтня Втрачає ліс багряний свій убір, Зів`ялий діл сріблить мороз у полі, Прогляне день, немов би мимоволі, І скотиться за край сусідніх гір. Палай, каміне, в келії самотній; А ти, вино, морозних ранків друг, Даруй мені в розвазі безтурботній Недовге забуття душевних мук. Сумую я в опалі, в самоті; Немає з ким вином запить розлуку, Нема кому потиснуть міцно руку І побажати щастя у житті. Я п`ю один і силою уяви Скликаю друзів за гостинний стіл; Та марно жду знайомої появи, Нікого з них не бачу я довкіл. Я п`ю один, і в місті край Неви Мене сьогодні друзі іменують... Та чи багато з вас і там святкують? Кого іще не дочекались ви? Хто зрадив довголітній нашій
звичці? Кого зманила світська метушня? Хто не озвавсь на братській
перекличці? Хто не з`явився пам`ятного дня? Він не прийшов, веселий наш співець, З вогнем в очах, з гітарою дзвінкою: В Італії під брилою тяжкою Він тихо спить, і скульптора різець Не вирізьбив хоч кілька слів
російських На камені могильному його, Щоб хтось знайшов між міртів
італійських Привіт від співвітчизника свого. А ти, небес улюбленець чужих, Ти з друзями сьогодні бенкетуєш? Чи знову ти у тропіках мандруєш, Або в морях північних крижаних? Щасти тобі! З ліцейського порога На корабель звело тебе життя, І відтоді в морях твоя дорога, О бур і хвиль улюблене дитя! В своїх блуканнях ти зберіг в собі Веселий дух ліцейської орави: Ліцейські жарти, вигадки, забави Між хвиль підступних марились тобі. До нас з-за моря простягав ти руки, Ти нас одних в своїй душі носив І скаржився: «До вічної розлуки Нас вирок долі, певне, присудив!» Товариші! Прекрасний наш союз! Він, як душа, безсмертний,
неподільний - Надійний, безтурботний,
добровільний, Зростався він у колі дружніх муз. Хоч де б шукали щастя ми земного І хоч куди б нас доля завела, Ті ж самі ми: не треба нам нічого, Крім батьківщини - Царського Села. В чужих краях, в далекій стороні, Занесений раптовою грозою, Я намагався дружбою новою Прикрасити свої порожні дні. З наївною надією своєю, З довірою юнацьких перших літ До інших друзів я горнувсь душею, Та був гірким небратський їх
привіт. Де слухаю я шелест листопада, Мені солодка видалась відрада: Тут трьох із вас, що милі для душі, Я обійняв. До мене в дім опальний, О Пущіне, ти перший зазирнув; Ти скрасив для вигнанця день
печальний, Його на день Ліцея обернув. Ти, Горчакове, кращий з перших днів, Хвала тобі - холодний блиск фортуни Душі твоєї вільної, пестуне, Для друзів і для честі не змінив. Свої шляхи призначила нам доля, Не довелося разом нам іти, Та стрілись на дорозі серед поля І міцно обнялися, як брати. Коли мене спіткали злоба й гнів, Для всіх чужий, як сирота бездомний, Я повернувся в свій притулок
скромний І звав тебе, віщун пермеських дів. І ти прийшов негадано-неждано, Мій Дельвігу; твій голос розбудив Сердечний жар, прихований старанно, І долю я за все благословив. З дитинства дух пісень у нас горів, І дивне хвилювання ми пізнали; До нас дві музи змалечку літали, І був солодким їх ласкавий спів. Та в мене серце оплесків бажало, Ти, гордий, для душі і муз співав; Я здібності розтрачував недбало, А ти у тиші геній свій плекав. Служіння муз не терпить суєти; Прекрасне має бути величавим; Та юність шепче з усміхом лукавим І зваблює в незвідані світи... Лиш згодом схаменемось, що ділами Не можемо хвалитись: все пусте! Скажи, Вільгельме, чи не так і з нами Було, мій брате? Сталось чи не те? Пора, пора! Душевних наших мук Не вартий світ; облишимо омани! Я хочу знову, друже довгожданий, Почуть твоєї розповіді звук. Прийди з веління серця, без наказу. З тобою поговоримо ми знов, Як перше, про бурхливі дні Кавказу, Про Шіллера, про славу, про любов. Пора й мені... Святкуй, братів сім`я! Передчуваю радість спілкування; Моє запам`ятайте віщування: Рік пролетить, і з вами буду я. Здійсниться більшість мрій моїх
сміливих: З`явлюсь до вас осінньої пори. О скільки сліз, і вигуків щасливих, І келихів, піднятих догори! Давайте ж вип`єм перший келих
цей До дна на честь священного союзу! Благослови єднання наше, музо, Благослови: хай славиться Ліцей! Тим людям, що плекали юність нашу, З повагою до мертвих і живих, До вуст піднісши другу, вдячну чашу, Вклонімося і випиймо за них. Повніш, повніш! - кажу вам знову я. Вино до дна, до краплі випивайте! За кого ж вип`єм? Друзі, відгадайте... Ура цареві! Вип`єм за царя. Він, як усі, підвладний гніву й шалу, Він раб чуток сумнівних і вістей. Пробачимо йому свою опалу: Він взяв Париж, він заснував Ліцей. Святкуймо, друзі, доки ми ще тут! На жаль, наш круг із кожним днем
рідіє; Хто спить в труні, хто дальній
сиротіє, А доля нас усіх згрібає в кут. І недарма замислився оце я, Складаючи рядки свої прості: Кому ж із нас на старість день Ліцея Відзначить доведеться в самоті? Нещасний друг! Між юного зібрання Докучний гість, і зайвий, і чужий, Він пригадає наші дні єднання І непомітно витре сльози з вій. Нехай же день відрадний і печальний Він з келихом зустріне без пригод, Як нині я, відлюдник ваш опальний, Його провів без горя і турбот.
* * * На горах Грузії лежить нічна імла; Шумить Арагва
піді мною. Прилинула печаль і душу сповила, Печаль, що
сповнена тобою. Лиш ти в моїх думках зневірених…
Проте, Ніщо не здатне
засмутити, Бо серце знов горить і любить –
через те, Що вже не може не
любити.
* * * Я вас кохав і жар того кохання В моїй душі, можливо, ще не згас. Та спогадами власного страждання Не хочу я засмучувати вас. Я вас кохав беззахисно, безгрішно. Ревнуючи, лиш осторонь зітхав. Я вас кохав так віддано, так ніжно! Дай Бог, щоб інший так вас покохав!
* * * Я думав, серце вже забуло Властивість юності – страждать. Казав: того, що промайнуло, Не повернуть! не наздогнать! Печалі й мрії відлетіли, Пройшли захоплення усі… Як раптом знов затріпотіли, Твоїй скоряючись красі.
ЕЛЕГІЯ
Безумних літ нестримані дозвілля Замучили мене, немов похмілля. Та, як вино, минулих днів печаль В душі усе міцнішає, на жаль. Мій шлях сумний. Віщує труд і горе Майбутнього розбурханого море. Та я не хочу, друзі, помирать; Я хочу жить, щоб мислить і
страждать; І вірю - ще дістану насолоду За муки і турботи в нагороду: Гармонією слів іще уп`юсь, Над віршами сльозами обіллюсь. І вечір мій з його кінцем печальним Любов зігріє усміхом прощальним.
* * * Час, милий друже, час! душа спочину
просить – Летять за днями дні, і кожна мить
відносить По часточці буття, а ми усе ждемо, Що справді житимем… І раптом помремо. Хай щастя нам нема, та десь є спокій,
воля. Давно ввижається мені принадна
доля – Давно, як гнаний раб, задумав я
втекти В притулок пестощів, трудів і
доброти.
* * *
…Знову довелось Відвідати місця, де я провів Два роки непомітні у вигнанні. Вже десять літ пройшло з тих пір;
багато Змінилося для мене у житті, І сам, земним скоряючись законам, Змінився я – та знову тут мене Минуле невідступно огортає. Здається, ніби вчора ще блукав У цих гаях.
Будинок мій опальний, Де з нянею я жив, стоїть на місці, А вже її нема – не чую я Важких, знайомих кроків за стіною, Ні нагляду старанного її. Сидів я непорушно – і дивився На озеро, пригадуючи сумно Інакші хвилі, інші береги… Між золотистих нив і темних луків Воно синіє широко і вільно; Хвилюючи його незнані води, Пливе рибалка й тягне за собою Убогий невід. Береги пологі Усіяли хатки – а там, за ними, Вітряк схилився, що насилу крила Під вітром обертає…
На кордоні Дідівських володінь, на місці тім, Де вгору підіймається дорога, Розквашена дощами, три сосни Стоять – одна подалі, дві
близенько. Коли повз них, бувало, проїжджав Я на коні при місячному світлі, Знайомим шумом шерех їх вершин Мене вітав завжди. По цій дорозі Тепер поїхав я і, як колись, Побачив знову їх. Вони ті ж самі, І чує вухо знов той самий шерех – Та біля їх могутнього коріння (Де порожньо було і непривітно) Тепер розрісся молодий гайок, Сім`я зелена, поросль, що тісниться Як діти навкруги. А оддалік Стоїть один похмурий їх товариш, Як холостяк старий, і біля нього Так само пусто.
Плем`я молоде І незнайоме! Хай не я побачу Твій пізній, зрілий вік, коли вже ти Переростеш старих моїх знайомців І зовсім їх заступиш від очей. Але нехай мій внук у тиші ночі Колись почує ваш привітний шум, Коли, з гостей вертаючись додому З веселими й приємними думками, Повз вас він пройде. І тоді, можливо, Про мене він згадає. Бахчисарайський фонтан Багато хто, як і я, відвідували цей
фонтан; та декотрих вже нема, а інші –
далеко. Саді Гірей ховав свій згаслий
зір; Янтар в устах його курився; Безмовний і слухняний двір Навкруг улесливо юрмився. В палаці тиша залягла: Вельможі хана помічали Ознаки гніву і печалі У зморшках владного чола. Але володар гордовитий Зробив рукою жест сердитий І всі, віддаючи уклін, Ідуть. Один в чертогах він. Нарешті вільно він зітхає. Жвавіше ханове чоло Тривогу серця виражає. Так чорні хмари відбиває Мінливої затоки скло. Що не дає йому спокою? Чому душа його горить? Чи знов на Русь іде війною, Чи хоче Польщу підкорить? Чи помсти задуми криваві В своєму серці він пригрів? Чи генуезьких лихварів Тривожать підступи лукаві? Ні, ще не час військовій
славі Його підбурювати сни. Думки далеко від війни. Невже в гарем повз охорону Злочинна зрада увійшла, І квітка пристрасті й полону Гяуру серце віддала? Та ні, жінки Гірея милі, Бажати й думати безсилі, Цвітуть і в`януть без відрад Між стін високих огорожі Під пильним наглядом сторожі, Не знаючи таємних зрад. І поза стінами в`язниці Для них вже не існує світ. Так іноді південний квіт Красується за склом теплиці. Безрадісно життя іде: Дні, місяці, літа минають. І непомітно бозна-де Любов і молодість зникають. В одноманітності томлінь Подія кожна – нагорода. Життям в гаремі править лінь: Буває зрідка насолода. Жінки у злагоді живуть. Щоб серце якось обмануть, Вбираються, підводять брови, Заводять ігри і розмови, Або під гамір вод живих, Над їх прозорими струмками, У затінку дерев густих Легкими пурхають роями. Між ними ходить євнух злий, Від нього критись безнадійно: І зір, і слух його тонкий Їх переслідує постійно. Про непорочність ханських жон Він дбає вічно. Воля хана Для нього – то святий закон, Неначе заповідь Корана; Нема страшніших заборон. Для себе ласки він не просить: Немов бовван, байдуже зносить І глузування, і докір, Образи й витівки нескромні, Презирство, і ласкавий зір, І наговори віроломні. Жіночу вдачу він пізнав: Лукавства їхнього зазнав І на свободі, і в неволі. І не розчулюють його Уже ні радощі, ні болі. Коли в прозорому вбранні Ідуть насмішниці численні Купатись у спекотні дні, І ллються струмені студені На їх принади чарівні, Забав їх сторож незворушний, Він тут; байдужий, непорушний, Він бачить перелесниць рій; Гаремом у пітьмі нічній Він скрізь нечутним кроком бродить: Усе перевіряє сам, З`являється то тут, то там, До ліжка кожного підходить; В турботі вічній, ханських жон Він стереже розкішний сон, Нічний підслухуючи лепет, Зітхання чи найменший трепет, Що долинає з-під запон. І горе тій, чий шепіт сонний Чуже імення називав Або сусідці невгомонній Думки розбещені звіряв! Чому ж тепер вказівку певну Не дасть йому сумний Гірей? Не сміючи дихнути, євнух Чекає знаку край дверей. Встає володар непривітний; Той – двері навстіж. Мовчки він Іде в покої заповітні Недавно милих ще дружин. А ті, чекаючи на хана Обіч грайливого фонтана, Свої підстилки повстяні Недбало кинувши, лежали І, наче діти, слідкували, Як срібні рибки в глибині У ньому плавали на дні. Впускали декотрі навмисне До них сережки чи намисто. Шербет носили по покою І раптом піснею дзвінкою Вони наповнили гарем: Т а т а р с ь к а п і с н я
1 «Дарує небо путь далеку Тому, хто прагне віри й див: Блажен факір, що хадж у Мекку На схилі днів своїх здійснив.
2 Блажен, хто береги Дунаю Своєю смертю освятить: Йому назустріч діва раю В обійми пристрасні злетить.
3 Стократ блаженний, хто
Зарему У чарах пестощів і сну Леліє в затишку гарему, Немов троянду запашну». Лунає спів. Та де ж Зарема, Зоря любові, квіт гарему? – Бліда, замислена, сумна, Похвал не слухає вона; Як пальма, зламана грозою, Вона поникла головою; Погас вогонь її очей: Зарему розлюбив Гірей. Він зрадив їй!.. Та хто ж з
тобою, Грузинко, рівний тут красою? Навкруг лілейного чола Ти двічі косу обвила; Жагучі, незабутні очі Ясніші дня, чорніші ночі. Чий голос висловить сильніш Пориви пристрасті шалені? Цілунок чий солодший, ніж Твої цілунки незбагненні? Любов до іншої ввійшла? Але, байдужий і жорстокий, Тобою знехтував Гірей І у безмовності ночей Перебуває одинокий, Забув тебе з тих пір, коли Княжну із Польщі привезли. Дала Марії віднедавна Притулок ця країна дальня. А перед тим її краса Втішала інші небеса. Там батько так пишався нею І звав відрадою своєю. Були законом старику Її дитячі примхи й воля. Одну турботу на віку Він мав, щоб у Марії доля Була безжурна, як весна, Щоб ні на мить печалі крила Душі, мов тінню, не накрили, Щоб і одружена вона Могла згадать з благоговінням Своє дівоцтво, дні забав, Що промайнули сновидінням. В ній все скоряло: чарував Характер тихий, рухи жваві І очі сині і ласкаві. Природи щедрої дари Вона умінням прикрашала І арфою, мистецтвом гри, Бенкети батька оживляла. Свати вельможних женихів Руки Марії добивались В той час, як безліч юнаків За нею мовчки побивались. Та на зорі своїх років Вона кохання ще не знала І в колі подруг молодих У замку для розваг і втіх Своє дозвілля витрачала. І що ж? Татари навісні На Польщу ринули рікою: Біжить пожежа по стерні. І от, спустошений війною, Квітучий край осиротів; Усюди спалені оселі, Стоять діброви невеселі І пишний замок запустів. Сумна Маріїна світлиця… В домашній церкві, де кругом Останнім спочивають сном Померлі предки, із гербом Нова з`явилася гробниця… В могилі князь, дочки нема. Скупий нащадок в замку править: Вітчизну змучену неславить Ганьбою власного ярма. На жаль, палац Бахчисарая
– Марії юної тюрма. Гнітить її печаль безкрая, Усе довкола їй чуже. Гірей нещасну береже: Плачі в нічному безгомінні Тривожать часто ханські сни, І він пом`якшив для княжни Гарему правила незмінні. Похмурий євнух ні вночі, Ні вдень до неї не заходить. Не він з недогарком свічі На ложе сну Марію зводить. Не сміє навіть в бік її Підняти очі він свої. Вона в купальні потаємній Одна з служницею. Сам хан Боїться діві полоненній Ятрити біль душевних ран. Їй у окремому покої Дозволив жити в самоті, Немов ховають стіни ті Печаль істоти неземної. Лампада тьмяне світло ллє На образ діви пресвятої, Відраду серцю надає. Там сподівання оживає В душі, що змучена украй; Там знову думка повертає В благословенний рідний край; Там діва сльози проливає Без подруг заздрісних своїх; І в час, коли притулок їх В знемозі млосній потопає, Святиню строгу укриває Куток безгрішного життя. Так серце, жертва хибних кроків, Таїть в собі поміж пороків Одне божественне чуття, Одну священну запоруку… . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . Настала ніч; укрились тінню Тавриди сонної поля; Легкому лаврів шурхотінню Вторує пісня солов`я; На небо місяць виповзає Із неквапливістю гарби І на долини, на горби Томливе сяйво розливає. В прозорі убрані хустки, Мов привидів мінливих зграя, По вулицям Бахчисарая Простих татар спішать жінки Дозвілля разом розділити І досхочу поговорити. Палац затих; заснув гарем Під шепіт вітру легковійний, Як засинає день за днем. Вже завершив скопець надійний Свої оглядини нічні; Тепер він спить, та страх постійний Його тривожить і в-ві сні. Спокою не дає чекання Підступних зрад його уму. То шерех, то чиєсь шептання, То крики маряться йому. Обманутий зрадливим слухом, Він прокидається, тремтить, Наляканим припавши вухом… Але навколо все мовчить; Лиш б`ють фонтани срібнозвучні Із мармурової тюрми І ніжно тьохкають з пітьми Співці троянди нерозлучні. Ще довго євнух не лягає, Та знову сон його долає. Чи вам доводилося чуть, Які розкішні ночі Сходу? Як солодко вони течуть Для правовірного народу! Яке блаженство у домах, У зачарованих садах, В гаремах, сповнених жадання, Де в сяйві місяця й зірниць Все повне тиші, таємниць І пристрасного любування! . . . .
. . . .
. . Жінки заснули. Лиш одна В пітьмі не спить. Встає вона, Іде; рукою несміливо Відкрила двері; за поріг Ступає пара босих ніг, Де під дверима полохливо, Щоб подрімати, євнух ліг. О, він карає невмолимо: Оманливий його нічліг! Як дух, вона проходить мимо. . . . .
. . . .
. . . Ось двері; подих затаїла, Прислухалась; її рука Торкнулась в темряві замка… Ввійшла і ніби остовпіла… У душу дивний страх проник. Лампади блимання хиренне, Кіота золото смиренне, Пречистої Марії лик, Хреста зображення священне, Грузинко! все в душі твоїй Щось давнє й рідне пробудило, Все звуками забутих мрій Невпевнено заговорило. Вона побачила княжну, В якої щоки жаром сну Пожвавлювались мимоволі І сліз, пролитих у неволі, Являли зору свіжий слід, Немов дощем умитий квіт. Здавалося, то син едему, Небесний ангел, спочивав І сонні сльози проливав За полонянкою гарему. Заремо бідна, що з тобою? Ставай навколішки й поглянь… Їй груди стисло від ридань, Шепоче: «Зглянься наді мною, Не відкидай моїх благань!..» Її слова і рух поспішний Прогнали діви сон безгрішний. Встає налякана княжна І незнайомку помічає; Зі сну розгублена, вона Її з підлоги підіймає І каже: «Хто ти? Уночі Чому ти тут?» – «Я йшла до тебе, Врятуй мене; мені лиш треба Надію мати, живучи. Кохання знала я хмільне, Я знала пристрасті шаленство. Але минулося блаженство. Я гину. Вислухай мене. Я народилася не тут, Далеко… та дитячі роки Лишили в серці слід глибокий І споминів прекрасних жмут. Я пам`ятаю гір хребти, Потоки, змушені вести У їх тіснинах перегони… Там інші звичаї й закони. Але чому, хоч не питай, Покинула я рідний край – Не знаю; пам`ятаю море, Вітрила білі в вишині, Якусь людину… Страх і горе Були завжди чужі мені; Я безтурботно, мов у сні, В гаремі хана розквітала І невідомих досі втіх Покірно й боязко чекала. І сподівання мрій моїх Здійснилися. Для насолоди, Наскучивши війни вогнем, Гірей забув свої походи І повернувся у гарем. Ми перед ханом у чеканні З`явилися. Ласкавий зір На мене кинувши в мовчанні, Гірей позвав мене… З тих пір Безумства пристрасті жагучі Ми поділяли; жоден раз Ані підозри неминучі, Нудьга чи ревнощі пекучі Не розлучали більше нас. Маріє! Нащо ти з`явилась?.. Відтоді ханова душа Затьмарилась і засмутилась. Він думати не полиша Про тебе. Він самотній бродить, Зневаживши мою любов. Для мене більше не знаходить Ні почуттів, ані розмов. Твоя поява недоречна; Я знаю: не твоя вина… Так, я прекрасна, безперечно. Могла б в гаремі ти одна Для мене бути небезпечна; Та лиш моя любов хмільна, А ти любить, як я, не можеш; Навіщо ж холодом краси Ти серце ханове тривожиш? Облиш Гірея, погаси У ньому спалахи кохання; Він лиш мені присягу дав. Давно всі думи, всі бажання Він із моїми поєднав. Мене уб`є жорстока зрада… Ти бачиш, я упасти рада Перед тобою і молить. Не звинувачую тебе я. О, поверни щасливу мить, Віддай колишнього Гірея… Він мій! Не забувай цього. Він лиш засліплений тобою. Презирством, просьбами, нудьгою, Чим хочеш, відштовхни його. Клянись…( хоч я для Алкорана Поміж невільницями хана Забула віру давніх днів, Та вірою моїх батьків Була твоя ) – клянися нею Зарему повернуть Гірею… Якщо б я змушена була На щастя втратити надію, То… я кинджалом володію, Бо на Кавказі я зросла». Сказавши так, вона
пішла, Лишивши злякану Марію. Незрозуміла для княжни Страждання пристрастного мова, Слова сприйняти не готова: Жахливі й дивні їй вони. Які плачі, які моління Врятують від ганьби падіння? Що жде її в неволі цій? Невже судилося і їй Життя наложниці мерзенне? О боже! Тільки б лиходій Забув про сховище смиренне, Куди нещасну помістив, Чи існування безіменне Їй милосердно вкоротив, - З якою б радістю Марія Цей світ залишила сама! Дівочих літ прекрасна мрія Розтоптана, її нема! Їй тісно в світа шкаралущі. Вже їй пора, Марію ждуть І в небеса, у райські кущі, Ласкавим усміхом зовуть. . . . .
. . . .
. . Минули дні; княжни нема, Раптово сирота спочила. У світ небесний крадькома, Неначе ангел, полетіла. Та що ж в труну її звело? Постійна туга безнадії, Хвороба чи підступне зло?.. Хто скаже нам? Нема Марії!.. Палац похмурий запустів, Гірей покинув мирні стіни. Орду татар він знов повів В набіг за рубежі країни; Він знову в бурях бойових Летить кривавий, безпощадний; Та в серці хана поміж них Таїться холод безвідрадний. У згубних сутичках нових Здіймає шаблю й ціпеніє, Безумно дивиться довкіл На бойовище мертвих тіл І, мов зі страху, полотніє. Шепоче щось, а то, бува, Невтішні сльози пролива. Гарем, зневажений,
забутий, Не бачить ханського лиця. Старіють, боячись зітхнути, Під пильним наглядом скопця Дружини хана. Поміж ними Нема грузинки вже; вона Гарема стражами німими В потік занурена до дна. Як тільки відійшла княжна, Скінчилось і її страждання. Якою б не була вина, Було жахливим покарання! Спустошивши вогнем війни Кавказькі пагорби, лани І села мирної Росії, В Тавриду повернувся хан І в пам`ять юної Марії Звелів поставити фонтан Увесь із мармуру, примхливий. Над ним півмісяць золотий Мов обрамляє хрест святий ( Цей символ, надто вже сміливий, Є приклад неуцтва простий ). Не стертий довгими роками, Під ними напис прогляда. За незнайомими рядками Дзюрчить у мармурі вода І в чашу чистими сльозами По краплі день і ніч спада. Так сльози матері спадали За сином, жертвою війни. Коли переказ давнини Татарки молоді узнали, Скорботний пам`ятник вони Фонтаном
сліз найменували. Лишивши північ, де зима Така холодна і безкрая, Відвідав я Бахчисарая Палац, забутий усіма. Серед безмовних переходів Блукав я там, де бич народів, Татарин буйний, святкував Свої жахливі перемоги І в млосній ліні потопав. Ще віє подихом знемоги В пустих покоях і садах; Там грають води, квітнуть рози, Звисають виноградні лози, А стіни в злоті й килимах. Я бачив там старезні грати; За ними мусили тоді Янтарні чотки розбирати Дружини хана молоді. Я бачив кладовище ханів, На жаль, в занедбаному стані. Стовпи надгробків кам`яних, Схиливши чалми мармурові, Немов зійшлися у розмові Про тлін володарів земних. Де ділись хани? Де гарем? Скрізь тихо, пусто… Все пропало… Але мене не тим вогнем Тоді манило й зігрівало: Ані троянди запашні, Ні крапель музика грайлива Не заколихували, ні! Душа жила чеканням дива. І ніби тінь прозора, діва В палаці бачилась мені… . . . . .
. . . . . .
.
Чиє обличчя неясне, Чий образ, ніжний і летючий, Мов переслідував мене, Невідворотній, неминучий? Чи то Маріїна душа Мені ввижалась, чи Зарему, Що ревнощів не полиша, Я уявляв серед гарему? Таку ж красу, іще земну, І милий погляд пам`ятаю… Я із вигнання вдалину До неї думкою літаю. Безумче! досить! припини, Не оживляй свого страждання, Не вір бентежним снам кохання – Тебе обдурюють вони. Отямся! Доки будеш, в`язню, Свої кайдани цілувать І в звуках ліри невідв`язно Своє безумство вихвалять? Прихильник муз, прихильник
миру, Забувши славу і любов, О, скоро вас побачу знов, Веселі береги Салгіру! Прийду на схил приморських гір, Картини згадуючи милі, І знов мені таврійські хвилі Порадують жадібний зір. Де знайдеш ти таку відраду? Все дивне: гори і ліси, Янтар і яхонт винограду, Долини, сповнені краси, Веселі бризки водоспаду… Все погляд вершника п`янить У панорамі гір безмежній, Коли по стежці прибережній Слухняний кінь його біжить, А море піниться, як брага, Об скелі б`ється і шумить Навколо урвищ Аю-дага…
МІДНИЙ ВЕРШНИК ПЕТЕРБУРЗЬКА
ПОВІСТЬ
ВСТУП Величні маючи думки, Він став
на березі ріки Й оглянув шир. Нева котила До моря хвилі навпрямки І човник, граючись, крутила. Багнистим вірні берегам, Хати чорніли тут і там - Притулок бідного чухонця; І ліс, відкритий всім вітрам, Але прихований від сонця, Навкруг шумів.
І думав він: «Щоб шведа не було і сліду, Поставлю місто, як заслін, На зло пихатому сусіду. Нам саме тут пора давно В Європу прорубать вікно І вкорінитися при морі. Всі прапори, пізнавши путь, До нас у гості припливуть І збудять береги суворі». Збулось усе. Пройшло сто літ, І місто - мрія московита - З пітьми лісів, з багна боліт Звелося пишно, гордовито. Де перше лиш рибалка-фін, Дитя убогої природи, З човна закидував один В холодні, непривітні води Подертий невід, там у вись Шпилі і вежі підвелись, А вшир розкинулись палати Будівель дивних; кораблі Сюди з усіх кінців землі Пливуть до пристаней багатих. Убрались береги Неви В граніт, з`єдналися мостами, Темно-зеленими садами І назву втративши столиці, Немов би знітилась Москва, Як поруч юної цариці Порфіроносна удова. Люблю тебе, Петрове місто, Люблю струнку красу твою, Неви оправу кам`янисту, Її державну течію, Решіток паркових узори, Твоїх задумливих ночей У червні сутінки прозорі, Коли, не псуючи очей, Пишу, читаю без лампади; І в далеч тягнуться громади Порожніх вулиць, а звідтіль Блищить Адміралтейський шпиль; І, осяваючи округу Та небо півночі ясне, Одна зоря змінити другу Спішить і темряву жене. Люблю повітря нерухоме Зими, санчата і мороз, У хутрі личко незнайоме, Рум`янець щік, ніжніший роз, І блиск, і шум, і гамір балів, А на гулянці холостій Шипіння пінистих бокалів І пунш у чаші вогняній. Люблю на Марсовому полі Піхоти й вершників ряди, Красу їх грізної ходи, Що зір милує мимоволі: У їх рухомому строю Рушниці, сперті на рамена, І вкриті славою знамена, Пробиті наскрізь у бою. Люблю іще, моя столице, Зі стін фортеці дим і грім, Як з волі божої цариця Дарує сина в царський дім, Чи то над ворогом своїм Росія знову торжествує, Або, зламавши синій лід, Нева святкує льодохід, До моря лине і нуртує. Красуйся, Петрів граде, й
стій, Стій непорушно, як Росія. Хай волі скориться твоїй І переможена стихія; Полон і бунт зухвалий свій Хай хвилі Балтики забудуть І з люттю марною не будуть Тривожить вічний сон Петра! Була тоді страшна пора... Не можу я без хвилювання Про неї згадувать. Вона - Предмет мого оповідання. Для вас ця розповідь сумна.
ЧАСТИНА ПЕРША Під хмурим небом Петрограда Вже віяв холод листопада. Нева, скидаючись у сні Неначе хворий на постелі, Жбурляла хвилі навісні В гранітні мури цитаделі. Надвечір місто морок вкрив, Сердито дощ у вікна бив І вітер скиглив за стіною. Додому, мокрий і блідий, Прийшов Євгеній молодий... Давайте нашому герою Таке ім`я дамо. Воно Звучить приємно; з ним давно Моє перо уже знайоме. Він мав і прізвище відоме, Тепер забуте, хоч луна Про нього довго ще звучала. Для нас рука Карамзіна Його в історію вписала. Одначе час славетний той Не повернути. Наш герой Живе в Коломні, чесно служить, Вельмож цурається й не тужить Ані по сивій давнині. Тож повернувшись, мій
Євгеній Струснув шинель, роздягся, ліг. Та довго він заснуть не міг Один в негоді цій шаленій. Лежав і думав, що тяжка Для нього доля бідняка, Що мусить він постійно дбати Про забезпечення своє, Що міг би бог йому додати Ума і грошей. Адже є Такі невігласи щасливі, І нерозумні, і ліниві, Котрим життєва путь легка! Що служить він всього два роки; Що знову всім додасть мороки Погода клята; що ріка Все прибуває; від навали Мости, напевне, познімали; І що з Парашею, мабуть, В розлуці доведеться буть. Зітхнувши потай, він печально Продовжив роздуми нічні: «Женитись?.. А чому б і ні? Хоч і не просто це, звичайно, Та він здоровий, хоче змін, А праці не боїться він. Не так вже важко молодому Гніздечко скромне влаштувать, Щоб із Парашею у ньому У парі жити-поживать. Одержу чин - тоді Параші Я доручу турботи наші Про дім і діток в добрий час... І підем, доки стане сили, Рука з рукою до могили, І внуки поховають нас...» Думки роїлися ліниво. Йому не спалось, він хотів, Щоб вітер вив не так тужливо, Щоб дощ у скло не стукотів. Ніяк не міг закрити очі, Нарешті сон узяв своє. Та ось відходить морок ночі І сірий ранок настає... Жахливий день! Нева текла Наперекір дощу і бурі В обійми Балтики похмурі, Але нарешті знемогла... На мокрих набережних зрання Зібрався натовпом народ, Щоб подивитись на кружляння І піну знавіснілих вод. Та сила спротиву жахлива Спинила течію Неви. Вона вже йшла назад, гнівлива, І заливала острови. Погода далі скаженіла, Нева здіймалася, кипіла, Поволі розросталась вшир І враз, неначе лютий звір, На місто кинулась. Від неї Усе побігло. Мов орда, Що хоче здобичі, вода В підземні ринула підвали; Крізь грати розтеклись канали, І сплив Петрополь, як тритон, Водою взятий у полон. Облога! штурм! холодні хвилі, Немов злочинці знахабнілі, У вікна лізуть, б`ють шибки. Паркани, дрова і діжки, Уламки стін, шматки покрівлі, Товари жвавої торгівлі, Скупі пожитки бідноти, Водою знесені мости І домовини з кладовища Пливуть вздовж вулиць!
Бідний
люд У розпачі, бо гине труд! Невже на те є воля вища? Покійний цар тоді в Росії Ще посідав спадковий трон. Сумний він вийшов на балкон І мовив: «Божої стихії Царям не подолати». Став І довго на страшні події Він у задумі поглядав. Майдани стали вже ставками І в них широкими річками Вливались вулиці. Палац Здавався островом печальним. Цар мовив - і, лишивши плац За цим наказом надзвичайним, Убрід поміж бурхливих вод, За генералами солдати Пішли відважно рятувати Смертельно зляканий народ. Тоді на площі, де Сенату Будівлю зведено багату, Де біля ганку, мов живі І щойно вилізли із хащі, Стоять, відкривши хижі пащі, Два леви, ніби вартові, На звірі верхи нерухомо, Схрестивши руки несвідомо, Сидів Євгеній. Він не знав Як саме в цьому місці, бідний, Він опинився. Вал жадібний Йому підошви підмивав. А вітер, віючи з поріччя, Жбурляв дощем йому в обличчя І капелюха геть зірвав. Та не за себе він боявся, На леві сидячи, о ні! Щоразу зір його звертався До узбережжя. Вдалині Вставали хвилі там і злились, Там буря вила, там носились Якісь уламки... Саме там, Де простір хвилям і вітрам, Де відділяють від затоки Садибу нечисленні кроки, В хатині скромній там вони, Вдова й дочка, його Параша... Господь, обох оборони! Чи це не сон? Чи доля наша Для прояву стихійних сил Ніщо, як під ногами пил? І він сидить один, забутий, Немов до мармуру прикутий Оцим видовищем страшним! Лиш на майдані перед ним, Кругом оточений водою, Стоїть на скелі в вишині Над непокірною Невою Кумир з простертою рукою, Відлитий в бронзі на коні.
ЧАСТИНА ДРУГА Та ось, стомившись від
розбою І сплюндрувавши все підряд, Нева попленталась назад, Ще п`яна власною гульбою, І залишала за собою Добро усяке.Так, було, Злочинна зграя у село Ввірветься, ріже, б`є, грабує, Знущається і бенкетує. Насильство, лайка, крик, розбій!.. Та ось осідлані вже коні І, не чекаючи погоні, Спішать розбійники мерщій, Згубивши здобич, по домівках. Вода зійшла, і вже бруківка Відкрилась. І Євгеній мій, На землю злізши із загривка, Спішить в тривозі навпрямки До присмирілої ріки. Та, від розбою захмелілі, Іще кипіли злісно хвилі, Немов їх жар підігрівав, Іще їх піна укривала. Нева запалено зітхала, Мов кінь, що з бою прискакав. Край берега гойдався човен. Надії і тривоги повен, Човникаря Євгеній зве – І перевізник проти ночі Всього за гривеник охоче Через Неву із ним пливе. І довго з хвилями крутими Весляр змагався сам на сам, І човник зникнуть поміж ними Із пасажирами своїми Ризикував щомиті там. Та все ж пристали.
Нещасливий Збагнуть не може - де він є? Знайомих місць не впізнає, Біжить наосліп. Вид жахливий! Усе у безладі кругом Лежить, засмоктане багном. Від хвиль будівлі похилились, Ті - зсунулись, ті - обвалились. І скрізь розкидано тіла, Куди вода їх занесла. І тягнуться, здається, руки До ніг Євгенія мого, Що, знемагаючи від муки, Біжить туди, де ждуть його Хороші чи погані вісті З незнаним вироком своїм. І ось уже він в передмісті, І ось затока, близько й дім... Та що це?..
Він
немов спіткнувся, Пішов назад... і повернувся... І от нарешті упізнав: Ось місце, де їх дім стояв, Верба знайома, а ворота Знесло, напевне. Хатка ж де? Нестерпна туга і турбота Здавили серце... Він бреде, Про щось говорить сам з собою - І враз, струснувши головою, Зареготав.
Нічна імла На місто стомлене лягла; Та довго жителі не спали І між собою розмовляли Про день минулий. Мов розгоратись не хотів, Десь на околицях столиці, І не знайшов уже слідів Біди; покровом багряниці Уже причепурилось зло. Усе у колію ввійшло. Народ, байдужий і понурий, Покинувши свої конури, По вільних вулицях снував. Чиновний люд спішив на службу. Торгаш вигадував: «Ану ж бо, Не все розмокло?» й відкривав Підвал, затоплений Невою, Щоб збитки, завдані водою, На ближніх вимістити знов. Усім відомий граф Хвостов, Поет, улюблений богами, Щоб зобразить події драми, Слова безсмертні вже знайшов. Та бідний, бідний мій
Євгеній... На жаль, його нещасний ум Погас у муці незбагненній. У вухах бунтівливий шум Неви і вітру віддавався. Скорботних і жахливих дум Постійно повний, він тинявся, А шум і думи - навздогін. Минали дні і тижні - він Додому все не повертався. Його незайнятий куток У найми здав, як вийшов строк, Господар бідному піїту. Євгеній за своїм добром Не надійшов. Чужий для світу, Весь день блукав. Черствим шматком, Що подавали, харчувався. Вночі на пристань повертався, Де ночував. Давно порвався На ньому одяг. Хлопчаки Каміння вслід йому жбурляли, І серед вулиць візники Його нагайками шмагали. Та він цього не помічав, Не розбираючи дороги. У голові його звучав Набат постійної тривоги. І так він свій нещасний вік Тягнув, ні звір, ні чоловік, Ні те, ні се, ні житель світу, Ні привид мертвий...
Раз він спав На невській пристані. Вже літу Кінець надходив. Повівав Холодний вітер і зривав Вершечки хвиль, що в берег бились І невдоволено жалілись, Як за дверима бідний люд, Чекаючи на правий суд. Бідак прокинувся. Дощило. Від плачу вітру серце нило. І з вітром в темряві нічній Перекликався вартовий... Євгеній встав; йому згадалось Яке із ним нещастя сталось; Пішов бродити вздовж ріки; Його розсіяні думки Текли, не знаючи спочинку. Та враз немов урвався сон: Він опинився між колон Нового, пишного будинку. На ганку, із живими схожі, Стояли леви на сторожі, І прямо в темній вишині Чорнів над скелею крутою Кумир з простертою рукою, Відлитий в бронзі на коні. Здригнувсь Євгеній.
Прояснились Думки жахливо. Він впізнав Те місце, де потік шугав, Де хвилі хижі в сходи бились, Не досягаючи його, Майдан, і левів, і того, Чиє зображення величне На скелі грізно піднеслось, Чиєю волею звелось При морі місто це столичне... Жахливий він в нічній імлі! Яка задума на чолі! Якою славою сповита Діянь високих далечінь! Куди він мчить, цей гордий кінь, І де опустить він копита? Творець славетної доби! Отак над прірвою стрімкою Ти нездоланною рукою Підняв Росію на диби! Навкруг підніжжя із граніту Безумець бідний обійшов І звів свій дикий погляд знов На лик володаря півсвіту. Забракло подиху. Чоло До грат холодних прилягло, А очі вкрилися туманом. Зубами він заскреготав, Недобрий і похмурий, став Перед величним істуканом. У жилах закипіла кров, Проснувся запал войовничий. «Чекай, владико-будівничий! - Промовив злісно й похолов - Діждешся ще!..» І стрімголов Тікати кинувся. Здалося, Що очі блиснули, як жар, І повернув до нього цар Лице, що гнівом зайнялося... І він майданом мовчазним Біжить і чує, як за ним - Неначе грому гуркотання- Гримить розкотисто скакання Гранчастим бруком кам`яним. І серед ночі ледве видний, Простерши руку в вишині, За ним женеться Вершник Мідний На громоносному коні. І цілу ніч безумець бідний Куди б у жаху не тікав, За ним усюди Вершник Мідний Із грізним тупотом скакав. І з того часу, як траплялось Майданом тим іти йому, В його лиці відображалось Зніяковіння. І тому Він притискав до серця руку, Немов притишуючи муку, Картуз поношений знімав, Очей своїх не підіймав І мимо йшов.
На узбережжі Є острівець, де рибаки, Щоб просушити, на дрючки Свої розвішують мережі. Ніхто на ньому не живе, Лиш випадково запливе У вихідний, найнявши човник, Від служби стомлений чиновник. Там і билинка не зросла. Велика повінь занесла Туди хатинку. Над водою Виднілась, чорна і сумна, Неначе кущ. Її весною На баржі вивезли. Вона Була порожня. Край порога Безумця знайдено мого, І там же всохлий труп його Поховано заради бога. |