Переклади творів М.Ю.Лермонтова

Жебрак ("Біля дверей у храм святий...")

"Ні, я не Байрон..."

"Я хочу жить, долати грози..."

Вітрило ("Біліє чайкою вітрило...")

В'язень ("Відчиніть мені темницю...")

Гілка Палестини

"Не смійся, що журба пророча охопила..."

Кинджал ("Люблю тебе, булатний друже мій...")

"Затертий натовпом в строкатому вбранні..."

"І сумно, і нудно, і нікому руку подать..."

Нічний корабель ("Між синіх рівнин океану...")

Хмари ("Білі хмаринки, небесні посланниці...")

"Сумую через те, що я тебе люблю..."

"На гірські вершини..."

Валерік ("Я вам пишу даремно...")

Заповіт ("З тобою, брате, сам на сам...")

Виправдання ("Нехай з презирством натовп лає...")

Вітчизна ("Люблю вітчизну я, та дивною любов'ю...")

"На півночі дикій стоїть в самотині..."

"Ночувала хмарка золотиста..."

Сон ("В спекотний день в долині Дагестану...")

Тамара ("В глибокій тіснині Дар'яла...")

Побачення ("Ген за горою сплячею...")

"В самоті виходжу на дорогу..."

Морська царівна

Пророк ("Відколи дав мені творець...")

"Ні, не тебе так палко я люблю..."

Поема "Хаджи Абрек"

Поема "Аул Бастунджи"

Поема "Втікач"

Поема "Мцирі"

Поема "Демон"

ЖЕБРАК

Біля дверей у храм святий

Просив у пастви подаяння

Жебрак нещасний, ледь живий

Від спраги, голоду й страждання.

Лиш кусник хліба він благав,

І зір являв нестерпну муку.

Та камінь хтось йому поклав

В простягнену покірно руку.

Отак любові й співчуття

Просив у тебе я з журбою.

Мої найкращі почуття

Навік обмануті тобою!

* * *

Ні, я не Байрон, інший я

Іще не визнаний обранець;

Як він, зневажений вигнанець,

Та руська все ж душа моя.

Почав раніш, закінчу рано,

Так мало встигну завершить.

В душі, як в товщі океану,

Надій розбитих скарб лежить.

Хто відгадає таємниці,

Що він на дні ховає? Хто

Думки відкриє черні ницій?

Лиш я та бог, або ж ніхто!

* * *

Я хочу жить, долати грози

Безхмарним радощам назло!

Вони розніжили мій розум

І надто згладили чоло.

Пора вже вітру глузування

Прогнати спокою туман;

Що хист поета без страждання?

І що без бурі океан?

Поет живе ціною муки,

У муках творчості й помре.

У неба він купує звуки,

Задурно слави не бере.

ВІТРИЛО

Біліє чайкою вітрило

Одне в безмірності морській.

Що човен в далеч поманило?

Що відібрало супокій?

Б`ють хвилі, вітер завиває,

І щогла гнеться і скрипить;

Дарма, - він щастя не шукає

І не від щастя він біжить!

Круг нього струмені лазурі,

Над ним проміння сонце ллє,

А він, бентежний, просить бурі,

Немов у бурях спокій є!

В`ЯЗЕНЬ

Відчиніть мені темницю,

Подаруйте сяйво дня,

Чорнооку молодицю,

Чорногривого коня!

Я красуню зачарую,

Приголублю, поцілую,

Дожидатись доручу,

В степ, як вітер, полечу.

Та стіна тюрми висока,

Залізяччя грат - криве.

І далеко чорноока

Десь у теремі живе.

Кінь баский гуляє в полі,

Не загнузданий, на волі,

Де трава така густа,

Розпускаючи хвоста...

Я один - нема відради:

Стіни голі, кам`яні.

Вогник тьмяної лампади

Ледве блимає мені.

Тільки чути: за стіною

Звучномірною ходою

Походжає мовчазний

Незворушний вартовий.

ГІЛКА ПАЛЕСТИНИ

Скажи-но, гілко Палестини,

Де ти росла, де ти цвіла?

Яких горбів або долини

Тоді окрасою була?

Чи над водою Іордану

Рожевий схід тебе вітав,

Чи в горах древнього Лівану

Сердитий вітер колихав?

Молитву пошепки читали

Чи заповіти давнини,

Коли листки твої сплітали

Єрусалимові сини?

Чи пальма та росте і нині?

Чи й досі в спеку зазива

Людей, що бродять у пустині,

Її зелена голова?

Чи у безрадісній розлуці

Вона зів`яла, як і ти,

І вже давно лежать в пилюці

Її покручені листи?

Хто шанобливою рукою

В північний край тебе заніс?

Хто, зажурившись над тобою,

Стирав з очей краплини сліз?

Чи, може, той прочанин східний

Був з незатьмареним чолом,

Як ти, небес і слави гідний

Перед людьми і божеством?..

Вціліла волею людини,

Перед кіотом золотим

Стоїш ти, гілко Палестини,

Святині вірним вартовим.

Ікона й хрест, вогонь лампади,

І благосний оливи дух...

Все повне миру і відради

І над тобою, і навкруг.

* * *

Не смійся, що журба пророча охопила;

Я знав: уже мені не відвести біду;

Я знав, що голову, яку ти так любила,

З твоїх грудей на плаху покладу.

Я говорив тобі: ні щастя, ані слави

Я в світі не знайду; - настане час кривавий

І я впаду, і шепіт ворогів

Зганьбить і геній мій, і серця поривання;

І я загину без слідів

Моїх надій, мого страждання.

Та я без страху жду завчасний свій кінець;

У світ новий піти я вже готовий.

Нехай розтопче натовп мій вінець:

Вінець співця, вінець терновий!..

Нехай! я ним не дорожив.

. . . . . . . . . . . .

КИНДЖАЛ

Люблю тебе, булатний друже мій,

Кинджале вірний, не зрадливий.

Грузин тебе скував для помсти, а на бій

Гострив черкес відважний і сміливий.

Мов лілія була рука, що піднесла

Мені тебе в хвилини розставання,

І перший раз не кров по лезу протекла,

Сльоза скотилася перлиною страждання.

А очі милої, спинившись на мені,

Печальні, повні ніжності і сили,

Як сталь при мерехтливому вогні,

То загорались, то тьмяніли.

Ти став на все життя супутником моїм.

В тобі любові дар, в тобі і приклад грізний:

Незмінним буду я, надійним і твердим,

Як ти, товаришу залізний.

* * *

1-е січня

Затертий натовпом в строкатому вбранні,

Коли, немов крізь сон, з`являються мені

І знов зникають щохвилини

При звуках музики, при шепоті пліток

Бездушні образи, позичені на строк, -

Добропорядності личини,

Коли торкаються холодних рук моїх

З недбалістю красунь розбещених міських

Безтрепетні й сміливі руки, -

Я зовні віддаюсь їх блиску й суєті,

Ховаючи в душі незаймані, святі

Минулих літ ледь чутні звуки.

І тільки-но на мить я думкою втечу

У світ юнацьких мрій, то пам`яттю лечу

В маєток наш, як вільна птиця;

Я жив там ще дитиною. А втім,

Все пам`ятаю я: високий панський дім,

Тут - сад тінистий, там - теплиця.

Укритий ряскою, дрімає наш ставок,

А за ставком село куриться - і димок

Туманом стелиться полями.

Проміння сонячне мереживо плете

У сутінках алей. І листя золоте

Шурхоче сухо під ногами.

І давніх почуттів я відгомін ловлю:

Я згадую тебе, я плачу і люблю,

Люблю тебе, дитяча мріє,

З очима, повними лазурі, мов моря,

З рожевим усміхом, як вранішня зоря,

Що десь за гаєм пломеніє.

Так царства дивного володар - я один

Провів багато радісних годин,

І пам`ять їх жива донині

Під гнітом пристрастей і сумнівів тяжких,

Як свіжий острівець, що поміж хвиль морських

Цвіте відважно в самотині.

Коли ж, отямившись, обман я впізнаю,

І регіт натовпу замріяність мою

Зганьбить з розв`язністю пустою,

Як хочеться мені віддячить за плітки,

Зухвало кинувши у очі ці рядки,

Облиті злістю й гіркотою!..

* * *

І сумно, і нудно, і нікому руку подать

В хвилини зневір`я жорстокі...

Бажання!.. чи варто уперто і вічно бажать?..

А роки минають - прогаяні роки!

Любить?.. Неможливо! А грати в любов жартома -

Заняття пусте і даремне.

У себе заглянеш - минулого й сліду нема:

І радість, і муки, і все там нікчемне...

Що пристрасті? Розум - холодний і відданий друг -

Загасить вогонь небезпечний.

І наше життя, як поглянеш тверезо навкруг, -

Дурне і порожнє, як жарт недоречний.

НІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ

Між синіх рівнин океану,

Ледь зійдуть зірки в небесах,

Летить корабель таємничий,

Летить на усіх парусах.

Від вітру не хиляться щогли

І боцманські дудки мовчать;

Лиш грізно у люках відкритих

Чавунні гармати стирчать.

Не видно на ньому команди,

Не світять сигнальні вогні,

Та скелі, й мілини підводні,

І бурі йому не страшні.

Є острів на тім океані –

Похмурий і голий граніт;

Похований там імператор,

Що мріяв скорити весь світ.

Без свідків і почестей жодних

В холодну могилу він ліг.

Ще й брилу гранітну поклали,

Щоб встати з труни він не міг.

Та в час його смерті гіркої,-

Річниця коли настає,-

До берега острова тихо

Нічний корабель пристає.

З могили тоді імператор

При світлі непевному зір

З`являється раптом; на ньому

Звичайний похідний мундир.

І руки схрестивши на грудях,

(Така в нього звичка, мабуть,)

Іде, і стає до штурвала,

І швидко рушає у путь.

До Франції він поспішає,

Де в розпалі дій бойових

Залишив наступника-сина,

Залишив гвардійців своїх.

І тільки-но берег жаданий

На обрії забовванить,

Палають вогнем його очі

І серце у грудях тремтить.

У тиші нічній імператор

До берега прямо пливе.

Соратників голосно кличе

І маршалів грізно зове.

Та сплять гренадери вусаті,

На Ельбі скінчивши похід,

Під снігом холодним Росії,

В спекотних пісках пірамід.

І маршали кличу не чують:

Загинув з них дехто в бою

І зрадили інші підступно,

Запродавши шпагу свою.

І тупнувши в землю із гнівом

На братство своє бойове,

Він довго край берега ходить

І голосно знову зове.

Він кличе любимого сина,

Опору в своїй боротьбі;

Йому обіцяє півсвіту,

А Францію – тільки собі.

Та в розквіті сил і надії

Захворів і згас його син.

І довго, чекаючи марно,

Стоїть імператор один.

Стоїть він і тяжко зітхає,

А ночі кінчається строк…

І капають сльози гарячі

З очей на холодний пісок.

Тоді на самотній вітрильник

Понуро бреде наздогад

І, гірко махнувши рукою,

Рушає печально назад.

ХМАРИ

Білі хмаринки, небесні посланниці,

Ви, як і я, крізь простори злиденні

Мусите мчати, неначе вигнанниці,

З милої півночі в гори південні.

Що вас погнало? Знайшли червоточини

Чорної злоби, чи заздрість відкриту?

Може, тяжіють на совісті злочини?

Наклепи дружні зживають зі світу?

Ні, ви одвіку по небу блукаєте…

Дивні вам пристрасті, дивні страждання;

Вільні й холодні, вітчизни не маєте,

Отже, для вас не існує вигнання.

* * *

Сумую через те, що я тебе люблю

І знаю: молодість незайману твою

Не вибачить тобі підступність поговору.

За кожну щастя мить, за кожну світлу пору

Ще прийдеться слізьми платити, мов рабі.

Сумую я... тому що весело тобі.

* * *

На гірські вершини

Темрява лягла;

Свіжістю долини

Затопила мла;

Не курить дорога,

Не тремтить полинь…

Помолись до бога

І лягай, спочинь.

Валерік

Я вам пишу даремно; схоже,-

Я перетнув уже межу

І це мені не допоможе.

І що я, власне, вам скажу?

Що пам`ятаю вас? - та, боже,

Про це ви знаєте давно

І вам, звичайно, все одно.

І вам ніскільки не цікаво,

Де я? що я? в якій глуші?

Як на листи, я втратив право

На близькість вашої душі.

Перебираючи поволі

Забуті обіцянки долі,

Не можу більше вірить їм

Тверезим розумом своїм.

Чи можна серцем лицемірить

Перед собою стільки літ?

Нехай би вже морочить світ!

Чи можна легковажно вірить

У те, чого пропав і слід?

Надій примарних не плекаю.

Нас розлучив обставин збіг.

Та я вас досі пам`ятаю,

Бо я забути вас не зміг!

Тому, напевне, що уперто

І надто довго вас любив,

І що за вас, кажу відверто,

Я душу мало не згубив.

А потім в роздумах даремних,

У дріб`язковості подій

Я протягом років нікчемних

Убив останній цвіт надій.

Сприймав насмішки незлобиво,

Забув юнацьких прагнень час,

Любов, поезію - та вас

Було забути неможливо.

Я до цієї думки звик,

Несу свій хрест без нарікання:

Чи те, чи інше покарання? -

Усе одно. Немов боржник,

Що все розтратив, необачний,

За кожен день я долі вдячний.

Молюсь, щоб знову повезло

І без прокльонів зношу зло.

Війна з чеченцями жорстока

Мене з ученням їх пророка

Поволі зблизила. Життя

Терпінню учить у поході.

І небезпеки відчуття,

Таке близьке людській природі,

Не збуджує і не гнітить

Порожню душу: серце спить,

Немає простору уяві,

Нема роботи голові...

Зате лежиш в густій траві

В тіні чинари на галяві;

Намети поруч височать;

Дрімають мирно на припоні,

Від мух відмахуючись, коні,

А ті кусають і дзижчать.

Мовчать гармати, спить обслуга

Та наготові тліє гніт.

Під сонцем, що зійшло в зеніт,

Піхоти бовваніє смуга.

Ось розповідь про давні дні

З намету чується мені:

Як із Єрмоловим ходили,

Щоб втихомирити Кавказ,

Як йшли бої, як ми їх били,

Як діставалось нам не раз.

Ось недалеко на травичці

Татарин мирний, вірний звичці,

Поважно творить свій намаз

І б`є поклони раз-у-раз.

А інші завели розмову

В кружку на березі ріки.

Люблю високі їх шапки,

Незрозумілу їхню мову,

Лукавий зір, гортанний клич

І смуглий колір їх облич.

Ось дальній постріл! Забриніла

В повітрі куля... славний звук...

Ось крик - і знову все навкруг

Мовчить... Та спека відпустила,

Кіннота йде на водопій,

Заворушилася піхота;

Шум, гамір, лихоманка дій.

-Куди поділась друга рота?

-Що, в`ючити? - Де капітан?

-Вози не ставте як попало!

-Петрович! - Що? - Подай кресало! -

Підйом ударив барабан -

Музики полкові заграли.

За генералом проскакали

Штабні і почет... Між колон

Повзуть гармати під уклон.

Розсипались у чистім полі,

Як бджоли, з гиком козаки;

Вже показалися значки

Ворожих сил на видноколі.

І ось в чалмі один мюрид

На поле виїхав поважно.

Щоб розбудити злість чи стид,

Махає, кличе - де відважний?

Хто вийде з ним на смертний бій?..

Дивіться: скаче невідпорно

Козак у шапці хутряній;

Гвинтівку вихопив проворно,

Вже близько... постріл... звився дим...

Гей ви, станичники, за ним...

Ну що?.. Поранили!.. дурниці...

І почалась розмова криці...

Але у сутичках оцих

Багато шуму, сенсу мало:

Під вечір, стомлені, бувало,

Ми всі дивилися на них

Як на виставу, для забави,

Без хвилювання й суєти.

Та бачив я такі вистави,

Яких на сцені не знайти...

Було це якось під Гіхами.

Крізь темне листя верховіть

У лісі дихала над нами

З небес розпечена блакить.

Важкі бої передбачались.

Із гір Ічкерії стікались

Уже в Чечню на клич братів

Загони мужніх вояків.

Сигнальні вогнища горіли

Вздовж шляху нашого кругом;

Дими, здіймаючись стовпом,

Про щось чеченцям говорили.

І ожили густі ліси;

Перекликались голоси -

То вороги збирали сили.

Ми йшли колоною, та ось

Гаряче діло почалось:

У ар`єргард гармати просять,

Де залпи ряд за рядом косять,

Несуть поранених бійців,

Кричать і кличуть лікарів.

Ось, намагаючись зім`яти,

Чеченці лізуть на гармати;

І градом куль колони бік

З дерев обстріляно. А нижче,

Де у кущах шумів потік,

Мовчав завал. Підходим ближче.

Людей не видно. Наугад

Пустили декілька гранат.

Ось над колодами завала

Рушниця ніби заблищала,

Майнула шапка, може й дві,

І знов сховались у траві.

Було недовге те мовчання,

Але нестерпне і страшне;

І від непевності чекання

Забилось серце не одне.

Зненацька залп... Поміж рядами

Багато вбитих, та полки -

Народ обстріляний... - В штики,

Дружніш! - почулося за нами.

Вперед рвонулись, люті, злі;

Всі офіцери на чолі...

Помчали верхи на завали

Хто ще не встиг зійти з коня...

Ура! - й замовкло. - За кинджали,

В приклади! - і пішла різня.

І довго в струменях потоку

Ми з ними різались жорстоко,

Як звірі, мовчки, сам на сам;

Потік тілами завалили.

Води хотілося вустам

(Бо спека й бій мене стомили),

Та тільки хвиля гомінка

Була червона і гірка.

Край річки, під крислатим дубом,

Де кінчився завалів ряд,

Стояв кружок. Один солдат

Навколішках; похмурим, грубим

Здавався вираз їх облич,

Та сльози капали із віч...

Там на шинелі поміж ними,

Блідий і змучений, лежав

Їх капітан. Він помирав;

Хрипіли груди, наскрізними

Пробиті ранами. Із них

Точилась кров. Бійців своїх

Вже зір його не міг впізнати.

Він марив і молив загал:

«Рятуйте... хочуть пов`язати...

У небезпеці генерал...»

Крізь стогін кликав допомогу

І стих, віддавши душу богу.

Навколо сиві вусані

Стояли, спершись на рушниці,

Усі заплакані, сумні...

Тоді покровом плащаниці

Його останки бойові

Вони укрили обережно

І понесли, щоб як належно

Їх поховати. У траві

Сидів я довго непорушно.

Тим часом жалібно і скрушно

Убитих друзів, земляків

Довкола мене називали.

Та тільки жодних почуттів

Слова в душі не викликали.

Уже затихло все; тіла

Стягнули в купу; кров текла

По розігрітому камінню.

І запахи, супутні тлінню,

Вже розповзались.Генерал

Проте сидів на барабані

І слухав рапорти. Завал

І ліс, неначе у тумані,

Синіли. Дим пороховий

Ще розтікався, мов живий.

А вдалині в красі величній,

Неперевершеній і вічній,

Виднілись гори. Їх сім`я,

Як приклад злагоди і миру,

В мені збудила заздрість щиру.

«Нікчемне людство, - думав я,-

Чого нам треба? Світить ясно

Нам сонце, гори височать.

Тож надаремно й повсякчасно

Навіщо нам ворогувать?»

Порушив роздуми зненацька

Галуб (він був мені кунак);

Його спитав я: - Зветься як

Ця річка, ця могила братська?

Він відповів, що Валларіг,

А назву перекласти б міг

Як «річка смерті». Справедливо

Було так названо людьми.

- А скільки билось їх? - Можливо,

Що горців тисяч до семи.

- Великих втрат вони зазнали?

- Чому самі не рахували!

«Так! буде горцям, - хтось сказав,-

В науку справа ця кривава.»

Чеченець, глянувши лукаво,

Лиш головою похитав.

Та я боюся вам наскучить,

В забавах світу вам смішні

Тривоги наші на війні;

Свій розум ви не звикли мучить

Сумним передчуттям кінця;

У рисах вашого лиця

Не відшукать слідів турботи.

І смерті жодної істоти

Не довелось вам бачить. Бог

Позбавив вас таких тривог.

Та, певне, краще і не знати

Життєвих втіх зворотній бік,

Щоб, засинаючи навік,

Близьке пробудження чекати?

Тож прощавайте: може, вас

Мій лист, хоч на короткий час,

Розважить у лиху годину?

Я буду радий. А не так? -

Вважайте жартом писанину;

Промовте стиха: от дивак!..

ЗАПОВІТ

З тобою, брате, сам на сам

Хотів би говорить:

День-два, як вірить лікарям,

Мені лишилось жить!

Додому вернешся - дивись

Нікому не проговорись;

Хоча по правді, друже,

До мене всім байдуже.

Ну, а якщо вже хтось мою

Особу спом`яне,

Скажи, що в груди у бою

Поранили мене,

Що вмер я чесно за царя

Під ранок, як зійшла зоря,

І що своєму краю

Уклін я посилаю.

Батьків у рідній стороні

Чи знайдеш ти живих?

Зізнаюсь, жаль було б мені

Засмучувати їх.

Як хтось живий, скажи їм ти -

Лінуюсь я писать листи,

А полк в похід послали,

Щоб краще не чекали.

Сусідка є у них одна...

Не бачились давно.

Хоч не спитає вже вона

Про мене, все одно -

Ти розкажи всю правду їй,

Порожнє серце не жалій;

Нехай вона поплаче...

Їй все дарма, одначе!

ВИПРАВДАННЯ

Нехай з презирством натовп лає

Наш нерозгаданий союз

І упереджено вважає,

Що ти не варта шлюбних уз,

Та перед осудом загальним

Не хочу голову схилить.

Словам нудним, словам повчальним,

Як ти, не вірю ні на мить.

Як ти, кружляю світом шумним.

Життя, мов чашу кругову,

Ділю з розумним і з безумним,

Для серця вільного живу.

Моралі світської устої

Ми здатні знехтувать щораз.

Собі не зрадимо обоє,

Переживем, як зрадять нас.

Не бути разом нам надалі:

Зійшлись, щоб розпрощатись знов.

Була без радощів любов,

Розлука буде без печалі.

ВІТЧИЗНА

Люблю вітчизну я, та дивною любов`ю!

Холодний розум - не завада їй.

Ні слава, що купили кров`ю,

Ні повний гордої довіри супокій

Ні давніх, темних літ скупі оповідання

Не збуджують в мені відрадні сподівання.

Та я люблю - за що не знаю сам?-

Її степів задумливе мовчання,

Її лісів безмежних колихання,

Розливи рік її, що впору лиш морям...

Наїждженим шляхом люблю скакать на возі,

Коли над обрієм вже захід догорів

І обіцяють нам спочинок у дорозі

Тремтячі вогники далеких хуторів;

Люблю полинний запах волі,

Простори неба голубі,

І у нескошеному полі

Берези білі на горбі.

Відрадно бачити багаті

Ужинки, зібране зерно,

І дах солом`яний на хаті,

І розмальоване вікно,

Дівчат, прикрашених намистом,

І чорнобрових парубків,

І танці з гиканням і свистом

Під гамір п`яних мужичків.

* * *

На півночі дикій стоїть в самотині

На голій вершині сосна,

Гойдається сонна і снігом сипучим,

Як в ризу, убрана вона.

І мариться їй, що в пустелі південній,

Де вітер пісками мете,

Прекрасна й печальна, розложиста пальма

На скелі самотньо росте.

* * *

Ночувала хмарка золотиста,

Стрімчаку вмостившися на груди.

Ранком з легковажністю приблуди

Полетіла, радісна і чиста.

Та лишився в зморшці слід вологий

На щоці у велетня, неначе

Він і справді журиться і плаче,

Кинутий, самотній і убогий.

Сон

В спекотний день в долині Дагестану,

Застрелений, лежав без руху я:

Пробив свинець мені у грудях рану,

По краплі кров точилася моя.

Лежав один я на піску долини;

Уступи скель тіснилися кругом,

Палило сонце жовті їх вершини;

Пекло й мене, та спав я мертвим сном.

І бачив я осяяний вогнями

Нічний бенкет у рідній стороні.

В розмові поміж юними жінками,

Між іншим, діставалось і мені.

Та збоку, не втручаючись в розмову,

Сиділа там задумливо одна

І в дивний сон, в дрімоту загадкову,

Бог знає як поринула вона.

І снилась їй долина Дагестану;

Знайомий труп заносило піском;

Палило сонце незагойну рану

І кров лилась міліючим струмком.

Тамара

В глибокій тіснині Дар`яла,

Де Терек вирує в імлі,

Над прірвою башта стояла,

Вся чорна на чорному тлі.

В тій башті, високій, старезній,

Цариця Тамара жила:

Прекрасна як ангел небесний,

Як демон підступна і зла.

І часто в пітьмі серед ночі

Там вогник горів золотий,

Втішав подорожньому очі,

Манив на спочинок нічний.

І линула пісня Тамари:

Бажання і пристрасть у ній,

Всесильні, скоряючі чари,

Принада спокусливих мрій.

Заходив на поклик до пері

Військовий, купець, ремісник.

Йому відчинялися двері,

Проводив похмурий служник.

Вся в перлах, убрана парчею,

На гостя чекала вона

В постелі м`якій. Перед нею

Шипіли два кубки вина.

Гарячі спліталися руки,

Вуста віддавались вустам,

І дивні, нечувані звуки

Лунали опівночі там.

Немов би в тій башті порожній

Сто пар юнаків і жінок

У оргії дикій, безбожній

Танцюють весільний танок.

Та тільки-но промінь світання

Дарує рум'янець хребтам,

Відразу пітьма і мовчання

Тоді оселялися там.

Лиш Терек в тіснині Дар`яла

Ревінням пробуджував світ.

За хвилею хвиля зринала,

Котилась за іншими вслід,

Що гостя недавнього тіло

В далекий відносили край.

У башті щось довго біліло,

Звучало звідтіль: прощавай.

Таким було ніжним прощання,

Так солодко голос звучав,

Мов ласки палкого кохання

І зустріч нову обіцяв.

Побачення

Ген за горою сплячею

Вже сонечко зайшло,

Та хвилею гарячою

Ще грає джерело;

Сади усе міцнішою

Дрімотою пройма,

Тифліс повитий тишею,

В ущелині пітьма.

Витають сни-мучителі,

Тривожачи людей,

І янголи-хранителі

Відвідують дітей.

Там, де стоїть примарою

Фортеця на горі,

Лежу я під чинарою

На килимі в дворі.

Лежу один і думаю:

Невже не уві сні

На радість чи біду мою

Зустрілась ти мені?

Яке це має значення,

Коли щасливий я?

Призначила побачення

Мучителька моя!

Внизу вогні зірницями

Блукають на мосту.

Стоять церкви з дзвінницями,

Як варта на посту;

Із лазень соромливою

Вервечкою жінки

Ходою несміливою

Проходять вздовж ріки,

Простуючи дорогою

На вулицю свою…

Та під чадрою довгою

Тебе не впізнаю!..

Будинок твій мурований

Я бачу оддалік;

Повз двір, від зору схований,

Біжить Кури потік.

Верхівкою принадною

Накрив твій дім платан;

Лозою виноградною

Увитий весь паркан.

Над хвірткою воротньою

Видніється вікно…

Та свічкою самотньою

Не світиться воно!

Чекаю я. Здивований

Мій зір блукає десь;

Кинджалом я, знервований,

Порізав килим весь.

Образи не приховую,

Стискає груди зло…

Ось вогкістю ранковою

Зі сходу понесло.

Шаріють за туманами

Гірських вершин зубці,

Виходять з караванами

У дальню путь купці…

Геть, сльози безпорадності!

Кипить душа моя:

Такої непорядності

Не сподівався я!

Тобою інший вибраний.

Здогадуюсь, чому

Скакав, неначе схиблений,

Татарин у пітьму,

Що під вікном красується

Відважності взірцем,

І батько твій милується

Персидським жеребцем.

Із довгою рушницею

За місто я піду.

Сховавшись за каплицею,

До полудня прожду

І на дорогу звивисту

Спущусь в чагарниках;

Йому назустріч виросту

З рушницею в руках.

Душа дарма хвилюється:

Щасливцю не втекти!

Ось близько тупіт чується…

А, злодіє! Це ти?

* * *

В самоті виходжу на дорогу;

Крізь туман крокую навпрямки;

Ніч мовчить. Душа відкрита богу,

І про щось шепочуться зірки.

Світ дрімає мирно і бездумно.

Ледь помітно голубіє даль...

Що ж мені так боляче, так сумно?

Жду чогось? або за чимось жаль?

Вже не жду щасливої нагоди,

А минулих літ не повернуть;

Я шукаю спокою й свободи!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили...

Я б заснуть навіки так бажав,

Щоб у грудях прибували сили,

Раз у раз їх подих підіймав;

Щоб всю ніч, весь день лише для мене

Про любов звучав солодкий спів,

Щоб, вбрання схиляючи зелене,

Наді мною темний дуб шумів.

Морська царівна

В морі царевич купає коня;

Раптом хтось кличе його й доганя.

Пирхає кінь, повід з рук його рве,

Бризки здіймає і далі пливе.

Чує царевич: «Не пробуй втекти!

Хочеш з царівною ніч провести?»

Бачить: з`явилась рука із води,

Ловить за китиці ремінь вузди.

Потім дівоча спливла голова,

В косу морська заплелася трава.

Очі зелені коханням горять;

Бризки на шиї мов перли тремтять.

Та у мисливця розваги свої:

Спритно за косу хапає її,

Тягне, рука молодеча міцна;

Плаче, і молить, і б`ється вона.

Витязь до берега швидко пливе,

Виплив і радісно друзів зове:

«Друзі, погляньте на здобич мою!

З моря красуню собі дістаю.

Що ж ви похнюпили, хлопці, носи?

Чи не чекали такої краси?»

Ось озирнувся царевич – і враз

Погляд його торжествуючий згас.

Бачить, лежить на морському піску

Дивне створіння, убране в луску.

Ляскає хвіст і тремтить мов листок,

Руки дівочі хапають пісок.

Піна струмками збігає з чола,

Смерті ознака на ньому лягла.

В муках кінця затуманився зір,

Губи шепочуть безмовний докір…

Їде царевич сумний по піску,

Вже не забуде царівну морську!

Пророк

Відколи дав мені творець

Гірке всевідання пророків,

Читаю я в пітьмі сердець

Сторінки злоби і пороків.

Став проголошувати я

Учення, господом натхнене,

Та паства заздрісна моя

Жбурляла камені у мене.

Посипав попелом главу

І геть пішов я манівцями.

Один в пустелі я живу,

Як пташка, божими дарами.

Там вищій волі завдяки

Мені покірні всі створіння;

І навіть слухають зірки,

На землю сиплячи проміння.

Коли ж крізь місто гамірне

Я пробираюся нагально,

То старці, стрінувши мене,

Онукам вказують повчально:

«Ось приклад гордощів для вас!

Він хизувався перед нами:

Переконати здумав нас,

Що бог рече його вустами!

Ви дурня бачите цього?

Який обідраний, негідний,

Який худий, похмурий, бідний,

Як зневажають всі його!»

* * *

Ні, не тебе так палко я люблю.

Вже не сп`янить краси зачарування.

Люблю в тобі подолане страждання

І молодість розтрачену мою.

Коли на тебе мовчки я дивлюсь

І зазираю в очі знову й знову,

Таємну я веду тоді розмову,

Та не з тобою думами ділюсь.

Мене хвилює інше почуття.

В тобі шукаю риси, здавна милі:

Вуста чужі, завчасно занімілі,

І очі, що затьмарило життя.