Blok

Переклади творів Олександра Блока

Незнайомка ("Надвечір перед ресторанами...")

"Все на жарт обернула спочатку..."

"Ти пам'ятаєш? В бухті сонній..."

"Натяк на пісню весняну..."

У ресторані ("Не забуду ніколи...")

"Про подвиги, про доблесть і про славу..."

"Коли ви стоїте на моєму шляху..."

"Вона прийшла з морозу..."

"Весно, весно, без міри, без краю..."

Скіфи ("Мільйони - вас...")

Цикл "Вільні думки":

Поема "Солов'їний сад"

НЕЗНАЙОМКА

Надвечір перед ресторанами

Людське пожвавлення і рух,

І править викриками п`яними

Задиристий весняний дух.

А оддалік в пилюці вуличній,

В нудоті загородніх дач

Сріблиться вивіска на булочній

І ріже слух дитячий плач.

І кожен вечір за шлагбаумами,

Розхристуючи піджаки,

Поміж канав гуляють з дамами

Лисіючі жартівники.

Поскрипують на шлюпках кочети,

Над озером лунає виск,

А з неба, боячись наврочити,

Лукаво позирає диск.

І кожен вечір друга вірного

У власній склянці бачу я,

І повна мороку вечірнього

Сп`яніла голова моя.

А поруч, край сусідніх столиків,

Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів

«In vino veritas!» кричать.

І кожен вечір, в час призначений

(Чи це лиш мариться мені?),

Дівочий стан, в шовках означений,

Пливе в туманному вікні.

Пройшовши легко поміж п`яними,

Завжди самотня і смутна,

Немов огорнена туманами,

Вона сідає край вікна.

І віють казкою, дивинами

Її розмаяні шовки,

І капелюшок із пір`їнами,

І персні білої руки.

Її присутністю схвильований,

Вдивляюсь крізь густу вуаль,

І бачу берег зачарований

І чарівну для серця даль.

Чиясь печаль мені доручена,

Чиєсь життя майнуло сном,

І вся душа моя засмучена

Терпким наповнилась вином.

В тумані мозку, мов у ладані,

Пір`їни страуса пливуть,

І очі сині, нерозгадані,

У дальній далечі цвітуть.

Моя душа – то скарбів сховище,

А ключ належить лиш мені!

Ти маєш рацію, страховище, -

Я згоден: істина в вині.

* * *

Все на жарт обернула спочатку,

Зрозумівши, взялась докорять.

У сльозах не було недостатку,

Стала хусткою їх витирать.

І забувши усе, реготала

З білозубим безстидством ляльок.

Пригадала - і знов заридала,

Загубивши з десяток шпильок.

Помарніла, пішла, повернулась,

У чеканні пів-дня провела,

Проклинала, ще раз озирнулась

І, напевне, навіки пішла.

Що ж, пора мені братись до діла,

Тільки сили не маю вже я.

Може й справді, життя відшуміло,

Відшуміло, як сукня твоя?

* * *

Ти пам`ятаєш? В бухті сонній

Гойдались човники малі,

Коли в кільватерній колоні

Ввійшли військові кораблі.

Чотири - сірі. І питання

Нас хвилювали битий час,

Коли матроси спозарання

З`явились в місті серед нас,

І віяв дух морської ширі

Від їх обвітрених облич.

Як раптом знову всі чотири

Зарились в океан і в ніч.

І стало порожньо у морі,

Спустіли місто і причал.

Лиш на низькому семафорі

Прощальний підняли сигнал...

Як мало в світі, щоб радіти,

Нам треба - і тобі, й мені,

Бо ми дивуємось, як діти,

Хоч би й найменшій новині.

Нам досить виявить пилинку

На кишеньковому ножі,

Щоб світ поринув на хвилинку

У кольорові міражі.

* * *

Натяк на пісню весняну

Здалеку вітер приніс.

Десь з-поза хмар і туману

Неба шматочок проріс.

В цій лазуровій обнові,

В сутінках ранніх весни

Плакали бурі зимові,

Маяли зоряні сни.

В млосній знемозі чекання

Плакали струни без сліз.

Пісні твоєї звучання

Здалеку вітер приніс.

У РЕСТОРАНІ

Не забуду ніколи ( він був, чи приснився,

Дивний вечір): латунню зорі

На блідих небесах захід сонця розлився,

І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів край вікна в переповненій залі,

Де здіймали смички скрипалі.

Я послав тобі чорну троянду в бокалі

Золотого, як небо, аі.

Ти поглянула гордо. Зустрівши зухвало

Погляд твій, я кивком привітавсь.

Кавалеру своєму навмисне недбало

Ти сказала: «І цей закохавсь».

І у відповідь голосно грянули струни,

Вас немов би вітаючи з ним...

Та була ти зі мною єством своїм юним,

І презирством своїм показним.

Ти рвонулася рухом підбитої птиці,

Промайнула, як помах руки...

І зітхнули духи, розчинились зіниці,

Затремтіли тривожно шовки.

Та з настінних дзеркал ти до мене звертала

Погляд свій і гукала: «Агов!...»

А намисто бренчало, циганка співала -

Верещала зорі про любов.

* * *

Про подвиги, про доблесть і про славу

Я забував на суєтній землі,

Коли твій знімок, вставлений в оправу,

Переді мною сяяв на столі.

Та час настав, і ти пішла із дому.

Я вслід тобі у ніч жбурнув кільце.

Сама обрала долю невідому,

І згодом я забув твоє лице.

Летіли дні несамовитим роєм...

І десь у божевілля на краю

Згадав тебе я перед аналоєм

І звав тебе, як молодість свою...

Я звав тебе, та ти не озирнулась,

Я сльози лив, та ти тверда була.

Ти в синій плащ печально загорнулась,

У вогку ніч із дому ти пішла.

Не знаю, де притулок гордовині

Ти, ніжна, ти, довершена, знайшла...

Я сплю; вві сні я бачу плащ твій синій,

В якому ти у вогку ніч пішла...

Не мріять вже про доблесть і про славу,

Про радощі, яких я не зазнав.

Твій давній знімок, вставлений в оправу,

Зі столу власноручно я прибрав.

* * *

Коли ви стоїте на моєму шляху,

Сповнена життя і осяяна красою,

Але така засмучена,

Говорите лиш про сумне,

Думаєте про смерть,

Нікого не любите

І зневажаєте свою красу –

Чи зможу я образити вас?

О, ні! Бо я не гвалтівник,

Не обманщик і не чванько,

Хоч багато знаю,

З дитинства багато думаю

І занадто зайнятий собою.

Адже я – писака,

Людина, що всьому дає ім`я,

Віднімаючи аромат у живої квітки.

Скільки не говоріть про сумне,

Скільки не міркуйте про кінець чи початок,

Все ж я смію думати,

Що вам лише п`ятнадцять років.

І тому я хотів би,

Щоб ви закохались в простого чоловіка,

Який любить землю і небо

Більше, ніж римовані чи неримовані

Слова про землю і про небо.

Далебі, я буду радий за вас,

Тому що лише закоханий

Має право на звання людини.

* * *

Вона прийшла з морозу,

Розчервонівшись,

Наповнила кімнату

Ароматом духів і повітря,

Дзвінким голосом

І зневажливими до моїх занять

Теревенями.

Вона негайно впустила на підлогу

Товстий том художнього журналу,

І мені відразу здалося,

Що в цій просторій кімнаті

Дуже мало місця.

Все це було трохи прикро

І досить безглуздо.

Втім, вона захотіла,

Щоб я їй вголос читав Макбета.

Ледве дійшовши до пухирів землі,

Про які я не можу говорити без хвилювання,

Я помітив, що вона теж хвилюється

І уважно дивиться у вікно.

Виявилось, що сусідський кіт

Ледве тулиться на краю даху,

Підстерігаючи голубів, що цілуються.

Я розсердився перш за все тому,

Що цілувались голуби, а не ми,

І що пройшли часи Паоло і Франчески.

* * *

Весно, весно без міри, без краю,

Життєдайна, розкішна, свята!

Впізнаю тебе серцем, сприймаю

І вітаю бряжчанням щита!

Як належне, сприймаю невдачу,

І вклоняюсь, удаче, тобі!

В зачарованій області плачу,

Як і в сміху, - не місце ганьбі!

Суперечки сприймаю безсонні,

Ранок в темних завісах вікна,

Щоб, пробившись крізь рами віконні,

Все навколо сп`янила весна.

Все сприймаю: природи цвітіння

І прогнилі колодязі міст,

Підневільної праці томління

І людської свідомості зріст!

Зустрічаю тебе край порога –

На семи ошалілих вітрах,

З нерозгаданим іменем бога

На німих і холодних вустах.

Та, чекаючи зустріч ворожу,

Щит дзвінкий не опустить рука…

Не відкриюсь тобі, не стривожу:

Ти для мене – лиш мрія п`янка!

Ворожнечу твою виміряю,

І кляну, і картаю себе:

Хай загибель чи муки – та знаю –

Все одно: я сприймаю тебе!

СКІФИ

Мільйони – вас. Нас – тьми, і тьми, і тьми.

І сила наша незборима!

Так, скіфи – ми! Так, азіати – ми, -

З жадібними й розкосими очима!

Для вас – віки, для нас – короткий час,

Ми, як покірливі холопи,

Тримали щит між двох ворожих рас –

Монголів і Європи!

Віки, віки вас прикривала Русь

Від жаху кінної лавини.

Вас міг злякати тільки землетрус

Чи Лісабона, чи Мессіни!

Ви сотні літ дивилися на Схід,

Де Русь від стріл ординських мерла,

І обирали час, коли вам слід

На нас гармат наставить жерла.

І строк настав дражнити ворогів,

Образи множити сварливо.

Та прийде день – не буде і слідів

Від ваших Пестумів, можливо!

Візьми в тремтячі руки смолоскип,

О світе, що не звик до дії,

І зупинись, премудрий, як Едіп,

Зустрівши загадку Росії!..

Росія – Сфінкс. Конаючи від мук

І захлинаючися кров`ю,

Вона на тебе дивиться, мов крук,

З ненавистю, але й з любов`ю!..

Ні, так любить, як любить наша кров,

Ніхто із вас давно не любить!

Забули ви, що в світі є любов,

Яка і спалює, і губить!

Нам істина миліша з ваших вуст.

В своїй любові навіженій

Нас тішить і сміливий гальський глузд,

І німців сутінковий геній…

Нам пам`ятний паризьких вулиць чад,

Венеціанські прохолоди,

Гаїв лимонних свіжий аромат

І Кельна димного заводи…

Ми любимо людської плоті смак,

Нудотний, смертний плоті запах…

Чи винні ми, приміром, хрусне як

Скелет ваш в ніжних наших лапах?

Ми звикли, досягаючи мети,

До дій рішучих і настирних:

Ламати коням їх міцні хребти

Або скоряти непокірних.

Прийдіть до нас! Від війн і колотнеч

Прийдіть до мирного багаття!

Сховаймо в піхви вищерблений меч,

Товариші! ми станем – браття!

Якщо ж вам бридко брата обійнять,

То й нам доступне віроломство!

Віки, віки вас буде проклинать

Слабке й зманіжене потомство!

Щоб з вами не зустрітись у бою,

Ми, у тайгу сховавшись дику,

Розступимось! Покажемо свою

Лукаву азіатську пику!

Ідіть собі за Волгу, за Урал!

Ми місце звільнимо для бою

Стальних машин, де править інтеграл,

Із напівдикою ордою!

Але самі – віднині – вам не щит

У вашій сутичці неправій.

Не рушимо, як зойки з-під копит

Лунатимуть у млі кривавій.

Не рушимо, як буде лютий гунн

Між трупів нишпорити ласо,

Палить міста, і в церкву гнать табун,

І смажить європейців м`ясо!..

Тож схаменіться, люди! Поготів,

Коли вже п`яти припікає…

За стіл один – востаннє – як братів

Вас ліра варварська скликає!

ВІЛЬНІ ДУМКИ

ПРО СМЕРТЬ

Усе частіше я блукаю містом,

Частіше бачу смерть - і посміхаюсь

Усмішкою розсудливою. Що ж?

Так хочу я. Бо знаю наперед,

Що і мене вона не обмине.

Проходив я вздовж скачок по шосе.

День золотий дрімав на купах щебню,

А за глухим парканом - іподром

Під сонцем зеленів. Там стебла злаків,

І поміж них кульбаб пухнастих кульки,

Дрімали у ласкавому промінні.

Трибуна придавила плоским дахом

Роззяв і модниць натовп. Прапорці

Далеко майоріли. На паркані

Сиділи перехожі і дивились.

Я йшов і слухав коней бистрий гін,

Яких не бачив я, і бистрий тупіт

Копит. А потім божевільний крик:

«Упав! Упав!» - кричали на паркані,

І я, миттєво скочивши на пень,

Побачив зразу все: летіли верхи

Жокеї у строкатому вбранні.

Від них відставши трохи, кінь скакав

Без вершника, здіймаючи стремена.

А за рядком березок кучерявих,

Від мене поблизу - лежав жокей,

Весь в жовтому поміж зелених злаків,

Що навзнак впав і в глибину небес

Звернув своє замріяне обличчя.

Розкинув руки, ногу підігнув,

Немов би так він цілий вік лежав.

Вже здалеку до нього бігли люди.

Поблискуючи спицями, ландо

Котилось м`яко. Люди підіспіли

І підняли його...

І ось повисла

У тіла бездиханного нога

В обтягнутій рейтузі. Завалилась

Комусь із них на плечі голова...

Під`їхало ландо. І на сидіння

Так ніжно і дбайливо положили

Курчачу безпорадну жовтизну.

Хтось виліз на підніжку і завмер,

Підтримуючи голову і ногу,

І кучер повернув ландо назад.

І знов повільно спиці обертались,

Поблискували козла, осі, крила...

Так хороше і вільно він помер.

Усе життя скакав і вперто вірив,

Що буде першим. Та спіткнувся кінь

На повному скаку, на повороті.

Жокей не зміг утриматись в сідлі,

Вуздечку відпустив, згубив стремена

І полетів, відкинутий убік...

Потилицею вдарився об рідну,

Привітну, весняну, квітучу землю,

І тої миті в мозку промайнули

Усі думки, єдино необхідні,

І вмерли, залишившися навіки

У погляді замріяних очей.

Так хороше і вільно.

По набережній якось я блукав.

Робітники возили з барж у тачках

Вугілля, дрова, цеглу. І ріка

Була іще синішою від піни

І білих сорочок, що прикривали

Засмаглі і напружені тіла.

А світлі очі вільної Росії

Блищали з засмальцьованих обличч.

І тут же діти голими ногами

Місили купи жовтого піску,

Таскали - то цеглину, то поліно,

А то й колоду цілу. І ховались,

Щоб накивати п`ятами туди,

Де матері - з відвислими грудьми

Під одягом брудним - уже чекали

І, надававши дітям стусанів,

Тягнули дрова, цеглу і колоди,

Під вантажем зігнувшись, десь у даль.

І повернувшись натовпом веселим,

Продовжували красти дітлахи:

Один - цеглину, другий - дровиняку...

Та враз почувся сплеск води і крик:

«Упав! Упав!» - кричали люди з баржі.

І відпустивши тачку, робітник

Рукою показав кудись у воду.

І мчали вже строкаті сорочки

Туди, де у траві, поміж каміння,

На березі ріки лежала пляшка.

Хтось прихопив багор. А поміж паль,

Забитих біля берега у воду,

Погойдувався легко чоловік

В подертих штанях і сорочці білій.

Один схопив, а другий допоміг,

І бідного утопленика тіло,

З якого струменіла ще вода,

На берег затягнули і поклали.

Прийшов городовий, присів над ним,

І шабля загриміла об каміння;

А він, приклавши вухо до грудей,

Прислухувався довго. Та даремно.

Збирались люди. Кожен задавав

Дурні і непотрібні вже питання:

Коли упав, та скільки довелось

Пробути у воді, та скільки випив?

Потроху розійшлись, і я пішов

Своїм шляхом і слухав, як один

Статечний, напідпитку, робітник

Авторитетно іншим говорив,

Що губить кожен день людей горілка.

Піду іще блукати. Доки сонце

І сильна спека, доки голова

Порожня і тупа...

Послухай, серце!

Зробись моїм провідником. І смерть

Спостерігай з усмішкою. Не зможеш,

Не стерпиш ти веселого життя,

Яке веду я. Бо таку ненависть,

Таке кохання стерпіти не можна,

Які в собі постійно я ношу.

Я хочу зазирати людям в очі,

І пить вино, і цілувать жінок

У запалі шаленого бажання,

І гук пісень підносить до зірок,

І слухать в світі вітру повівання!

НАД ОЗЕРОМ

З вечірнім озером розмову я веду

Високим ладом пісні. З темних нетрів

Високих сосен, з виступів піщаних,

З-поміж могил і склепів, де горять

Вогні лампад, де сутінки лілові,

Закохані йому я шлю пісні.

Воно мене не бачить - і не треба.

Неначе жінка стомлена, воно

Розкинулось внизу і бачить небо,

Туманиться само й туманить далі,

І захід сонця в неба відняло.

Його бажання вдовольняють всі:

І човен той, що розрізає гладь,

І той сосновий бір високорослий,

І дальній залізничний семафор,

Що відбиває свій вогонь зелений

У дзеркалі рожевої води.

Триокий змій уже повзе до нього

Своїм сталевим шляхом через ліс,

І ще до свисту, озеро доносить

До вух його хрипкий, шиплячий шум.

Я на уступі. Вище - лиш могила

Із темного граніту. А внизу

Доріжка, що у сутінках біліє.

І хто б на мене знизу подививсь,

Злякався би: такий я непорушний,

У капелюсі, між нічних могил,

Стою, схрестивши руки у задумі.

Та нікому поглянути. Ідуть

Закохані, а їм немає діла

До озера, що світиться внизу,

Як і до мене, десь там угорі.

Потрібні їм лише людські зітхання,

Мені ж - зітхання сосен і води.

А озеру - красуні - їй потрібно,

Щоб я, ніким не видимий, співав

Високий гімн про сосни, води, зорі

І поривання вільної душі.

Пройшли всі пари. Сутінки синіші,

Туман біліший. І дівоча постать

Нечітко вирізняється внизу.

Задумливо пройшла вона доріжку

І в самоті присіла край могили

На східці, не помітивши мене.

Я бачу тільки профіль. Хай не знає,

Що здогадався я, які думки

Їй серце ростривожили... Світліють

Далекі вікна дач: там самовари,

І синій дим сигар, і плоский сміх...

Вона прийшла однісінька сюди...

Напевне, прожене з очей сьогодні

Затягнутого в кітель офіцера

З його рухливим задом і ногами,

Загорнутими в трубочки штанів!

Вона душею лине за тумани,

За озеро, за сосни, за горби

І дивиться далеко, так далеко,

Куди і я безсилий зазирнуть...

О, ніжна! О, довершена! - І швидко

Їй подумки підшукую ім`я:

Марія? Аделіна? Може, Векла?

Так, Векла!.. - Задивилась у туман...

Ох, прожене! Не може не прогнати!..

А офіцер вже близько: білий кітель,

І вуса понад ним, і гудзик-ніс,

І голова, приплюснута кашкетом...

Він підійшов... він взяв її за руку!..

Він зазирає в очі, наче кіт!..

Я навіть шию витягнув з-за склепу...

І раптом... в щічку чмокає її,

Бере під руку і веде на дачу!

Я регочу! Біжу услід. Жбурляю

В них шишками, піском і між могил

Стрибаю і вищу, для них незримий...

Кричу: «Гей, Текля! Текля!» - І вони

Налякані, сконфужені, не знають

Звідкіль той регіт, шишки і пісок...

Він полохливо поспішає геть,

Виписуючи задом вихиляси,

А дівчина, притиснувшись щокою

До кітелю, бігом біжить за ним...

Гей, надобраніч!

Сходжу на обрив

І відбиваюсь в озері... Зустрілись

Нарешті ми: «Привіт!» - йому кричу...

І голосом красуні теж «Привіт!»

Ліси відповідають прибережні.

Кричу: «Бувай!» - вони кричать: «Бувай!»

Лиш озеро мовчить, мов заніміло.

Та чітко відбиваються в воді

Зі мною разом спільники мої:

І біла ніч, і бог, і твердь, і сосни...

І ось триокий змій крізь білу ніч

Несе мене додому. Вітер свище

Мені в обличчя і летить вагон...

В моїй кімнаті вже біліє ранок.

На всьому він: на книгах і столах,

На ліжку незім`ятому, на кріслі

І на листі трагічної актриси:

«Я стомлена уся. Я вся розбита.

Ніщо мене не радує. Пишіть...

Пробачте і спаліть цього листа...»

І стомлені слова... І довгий почерк,

Томливий, як її томливий шлейф...

І букви, що палають від томління,

Мов у волоссі чорному рубін.

У ПІВНІЧНОМУ МОРІ

Бог знає, що із берега морського

Зробили наші модниці і франти.

Наставили столів, димлять, жують,

П`ють лимонад. Гуртками бродять пляжем,

Регочачи похмуро і плітками

Повітря заражаючи навкруг.

А візники вивозять їх на бричках,

Закритих парусиною від сонця,

На мілководдя. Там, змінивши враз

Свої шикарні сукні і мундири

На одяг для купання, всі вони

Показують свої драглисті м`язи

І з виском лізуть в воду. Дістають

Ногами боязкими дно. Кричать,

Удаючи, що справді веселяться.

А захід сонця з неба утворив

Глибокий кубок різнокольоровий.

Одна зоря простерла руки другій,

І сестри двох небес прядуть один

Рожево-голубий нічний туман.

І хмара, що немов би в морі тоне,

Викрешує із гнівом передсмертним

То сині, то оранжеві вогні.

Із довгого, простягнутого в море,

Підгнилого, сіріючого молу,

Всі написи на ньому прочитавши:

«Були тут Коля й Катя», «Діодор

Із Ісидором побували тут»

Або «Навік з тобою», - прочитавши

Всі написи, ми вирушаєм в море

В пузатому моторному човні.

Бензин смердить і чмихає. Мов крила,

Летить за нами білопінний слід.

Ми огинаєм пляж багатолюдний,

Човни рибалок, мис із маяком

І, розштовхавши хвилі, вибігаєм

У неосяжну і ласкаву сіль.

Загравою пожежі десь позаду

Безмовно догоряє горизонт.

Рибальський «Вільний» острів із води

Чорніє, мов плавець морського звіра.

А вдалині, попереду - вогні,

І сніп бродячих променів, що сіє

Прожектором таможенне судно.

Ми ідемо у голубий туман.

Похилені стирчать над морем віхи,

Позначивши фарватер на воді,

І в сутінках вечірніх бовваніють

Обвислі паруси рибальських шхун.

Над морем - штиль. Морська красуня-яхта

Стоїть під парусами непорушно.

І на верхівці щогли - лиш ліхтар,

Немов коштовний камінь фероньєри,

Горить у небосхила на чолі.

На яхті гострогрудій, в повній тиші,

В примхливому сплетінні такелажу,

Сидять, схрестивши руки, люди в світлих

Панамах, що насунуті до брів.

А серед них спокійно біля щогли

Стоїть матрос і дивиться у даль.

Ми огинаєм яхту, як годиться,

І ввічливо і чемно пропонуєм:

«Панове, чи не взяти на буксир?»

І хтось суворим голосом із яхти

Відповідає: «Дякуємо, ні».

І знову обігнувши їх, ще довго

Ми дивимось захоплено й побожньо

На те, як відпливає силует

Красуні, що стоїть під парусами...

На той коштовний камінь фероньєри,

Що сяє в смуглих сутінках чола.

В ДЮНАХ

Не можу я терпіти словника

Любовних слів і виразів порожніх:

«Ти мій», «Твоя», «Люблю», «Навіки твій».

Я рабства не люблю. Беззастережно

Красивій жінці в очі я дивлюсь

І говорю: «Сьогодні ніч. Та завтра -

Новий, прекрасний день. Я жду. Прийди.

Бери мене, о пристрасте врочиста.

А завтра я піду, щоб заспівать».

Моя душа проста. Солоний вітер

Морів і дух смолистої сосни

Її живив. І в ній - ті ж самі знаки,

Що й на моїх обвітрених щоках.

І я прекрасний - бідною красою

Піщаних дюн і крижаних морів.

Так думав я, блукаючи кордоном

Фінляндії, вслухаючись в говірку

Небритих і зеленооких фінів.

Стояла сонна тиша. Край платформи

Готовий поїзд підіймав пари.

І варта із російської таможні

Ліниво спочивала на пісочку

Обрива, де кінчалось полотно.

Нова країна звідти відкривалась -

І храм російський, бідний, безпритульний,

Мов зазирав печально за кордон.

Так думав я. І ось вона прийшла

І стала на укосі. В неї очі

Були руді від сонця і піску.

І падало волосся їй на плечі,

Пахуче і смолисте, наче сосни.

Прийшла. Схрестила свій звірячий погляд

З моїм, також звірячим. Засміялась

Високим сміхом. Кинула згори

У мене жмут зів`ялої трави

І пригорщу піску. Зірвалась з місця

І вистрибом помчала під укіс...

Я гнав її далеко. Обідрав

Обличчя й руки об соснову хвою

І одяг свій порвав. Кричав і гнав

Її, як звіра, знов кричав і гнав,

І голос був, неначе звуки рога.

Вона ж лишала легконогий слід

В піщаних дюнах, і пропала в соснах,

Коли над ними засиніла ніч.

І я лежу, захекавшись від бігу,

Один, в піску. В палаючих очах

Іще біжить вона - і вся регоче:

Регочуть патли і регочуть ноги,

Регоче сукня, що від бігу здулась...

Лежу і думаю: «Сьогодні ніч

І завтра ніч. Я звідси ані кроку,

Аж доки я її не зажену

До повного знесилення, як звіра,

І не зловлю її. І не скажу:

«Моя! Моя!» - І хай вона простогне:

«Твоя! Твоя!»

СОЛОВ`ЇНИЙ САД

Я ламаю каміння гаряче

В час морського відпливу на дні,

І осел мій таскає терпляче

У корзинах шматки кам`яні.

Добредем з вантажем до дороги –

Скинем в купу. Діставшись мети,

Знов до моря біжать наші ноги,

І осел починає ревти.

Трубний голос,- веселий, відрадний, -

Бо йдемо без поклажі назад.

А край нашого шляху – принадний

І тінистий розкинувся сад.

Понад муром в розніженій ліні

Розпустили троянди квітки.

Не змовкають пісні солов`їні,

Щось шепочуть прозорі струмки.

Крик осла кожен раз віддається

У саду, у його гущині.

А за муром хтось тихо сміється

І співає веселі пісні.

І вслухаючись в спів безтурботний,

Я свого підганяю осла.

А на берег скелястий, спекотний

Опускається синя імла.

Ось і день догоряє погідний,

Літня ніч забарилась прийти;

І осел мій дивується, бідний:

«Чом, господаре, журишся ти?»

Чи і справді є привід журиться?

Чи замріявся в сутінках я?

Тільки все невідступніше сниться

Інша доля – моя, не моя…

І чого в цьому бідному домі

Я, невдаха знедолений, жду,

Пригадавши пісні невідомі,

В солов`їному чуті саду?

Не долинуть життєві прокляття

Через стіни високі у сад.

І біліє у сутінках плаття

За узорчастим плетивом грат.

І щодня, коли вечір туманить

Небосхил, я стою край воріт.

А вона мене здалеку манить

У незнаний, небачений світ.

У закличному співу видіння

Щось, забуте душею, ловлю.

І любить починаю томління,

Неприступність горожі люблю.

Відпочити ослу не зашкодить,

Лом без діла лежить на землі,

А хазяїн закоханий бродить

У нічній, у гарячій імлі.

І знайома, пуста, кам`яниста,

Та сьогодні – незвідана путь

Знов приводить туди, де тіниста

Огорожа і квіти цвітуть.

І томління душі відновились,

І проснулась потреба краси,

І колючі троянди схилились,

Обважнівши від крапель роси.

Як мені подолати заваду –

Неприступну стіну кам`яну?

У пітьму солов`їного саду

Чи колись я таки зазирну?

Чи годиться з`являтись незваним,

Як постукаю я і ввійду?

Серце знає, що гостем бажаним

В солов`їному буду саду…

Правду серце моє говорило:

Не страшною була та стіна.

Я не стукав – сама відчинила

Непомічену хвіртку вона.

Вздовж дороги до дому дзвеніли

Прохолодні, стрімкі ручаї,

І піснями мене оглушили,

Полонили мене солов`ї.

Дивний край невідомого щастя

Взяв мене у обійми за мить,

І дзвеніли у неї зап`ястя,

Як не міг я собі уявить.

І сп`янівши вином золотистим,

Я забув про щоденні діла,

Про ходіння шляхом кам`янистим,

Про свого бідолаху-осла.

Хай укрили від людського горя

Огорожа й ворота міцні, -

Пересилити рокоту моря

Не змогли солов`їні пісні!

І вплітаючись в співи, тривога

Шум прибою мені донесла…

Враз – видіння: знайома дорога

І притомлені кроки осла…

І у млі запашній і жагучій,

Пригортаючись в тиші нічній,

Все питає вона нерішуче:

«Що з тобою, невінчаний мій?»

Та дивлюсь я в пітьму сиротливо,

І блаженство мене полиша:

Неминучого шуму припливу

Вже не може не чути душа.

Я прийшов остаточно до тями,

Як замовкли в саду солов`ї.

Спить вона, і блукає вустами

Чарівлива усмішка її.

І світанок свої арабески

На стіні протилежній створив…

І, почувши розмірені сплески,

Я збагнув, що надходить приплив.

Я вікно відчинив над собою,

І, здалося, долинув і зник

За далеким гарчанням прибою

Сумовитий і жалібний крик.

Крик осла пролунав на світанку

Десь за садом, за безліччю крон.

І запнув я тихенько фіранку,

Щоб тривав зачарований сон.

Вийшов з дому, відчувши досаду,

Що мовчали уже солов`ї.

Лиш троянди, мов руки із саду,

Учепились за плечі мої.

Путь знайома по гальці дорожній

Знов до моря мене привела.

Я вступаю на берег порожній,

Де лишив я свій дім і осла.

Може, я заблукав у тумані

Чи спросоння забрів не туди?

Пам`ятаю ці скелі багряні,

Ці кущі оддалік від води…

Де ж мій дім? – І зненацька ступнею

Спотикаюсь об кинутий лом,

Почорнілий, укритий іржею,

Весь замулений мокрим піском…

І розмашисто, рухом знайомим

(Чи, можливо, усе це вві сні?),

Вдарив я заіржавленим ломом

По камінню на сірому дні…

Та в щілині, де плавали спрути,

Ні один не злякався хоча б.

Лиш мальків я зумів сполохнути,

Та по каменю видерся краб.

Вайлувато на ніжках підвівся

Із морською травою в клешні.

Та невдовзі він з іншим зустрівся,

Посварились і зникли на дні.

І дивлюсь: по стежині відомій,

Де халупа колишня була,

Йде із кайлом юнак незнайомий,

Поганяє чужого осла.